(1913–2013)

Один з найвпливовіших промисловців повоєнної Німеччини, багаторічний керівник концерну ThyssenKrupp. Врятував єврейських робітників Львівщини під час Другої світової війни, оголосивши їх особливо необхідними робітниками на нафтовому підприємстві в Польщі.

Народився в Земміні (Передня Померанія). Розпочав кар’єру як банкір у Pommersche Bank в Штральзунді, з 1938 р. працював у Shell Oil Company в Гамбурзі, де Б. Байтц працював і на початку Другої світової війни. Після вторгнення Німеччини та окупації Борислава (Львівська обл.) в липні 1941 р. Б. Байтцу було доручено курувати Карпатську нафтову компанію, яка працювала на Бориславських нафтових родовищах на території сучасної України. Враховуючи важливість нафтових родовищ для бойових дій Німеччини, Б. Байтц зміг зареєструвати робітників як найважливіших учасників бойових дій. У районі Борислава проживала велика кількість євреїв, багато їх займали посади інженерів-хіміків, лаборантів, механіків та робітників нафтової промисловості.

Після того, як у серпні 1942 р. Б. Байтц став свідком евакуації есесівцями єврейського притулку у Бориславі, він вирішив порятувати місцевих євреїв. Обіймаючи важливу посаду, Б. Байтц заздалегідь отримував інформацію про дії нацистів проти місцевих євреїв і попереджав єврейську громаду. Він також мав можливість обрати відповідних робітників з євреїв, які перебували в пересильних пунктах перед депортацією до концентраційних таборів. У серпні 1942 р. Б. Байтц «витягнув» 250 єврейських чоловіків та жінок із транспортного поїзда до табору смерті Белжець, назвавши їх «працівниками-професіоналами».

Бертольд Байтц разом з дружиною Ельзою переховували у своєму будинку єврейських дітей. Він також видав та підписував підроблені дозволи на роботу, щоб врятувати інших євреїв з таборів смерті. У 1943 р. його зусилля були майже викриті після того, як двох єврейських дівчат заарештували в поїзді до Угорщини з підробленими «арійськими» дозволами, підписаними Б. Байтцем. Він вижив, попри розслідування інциденту гестапо, але був призваний до німецької армії у березні 1944 р. За деякими джерелами вважають, що Бертольду Байтцю вдалося врятувати 800 євреїв.

Після війни кар’єра Бертольда Байтця стрімко пішла вгору. Цьому посприяло те, що його біографія не була обтяжена нацистським минулим. У 1953 р. Б. Байтц став генеральним уповноваженим металургійного концерну Krupp. Своєю незаплямованою репутацією Б. Байтц «відбілив» імідж концерну Krupp, котрий свого часу забезпечував зброєю Третій Райх і використовував працю примусових робітників. Саме Бертольд Байтц став одним з перших, хто вимагав виплати компенсацій колишнім примусовим робітникам.

Б. Байтц вважався одним з найвпливовіших менеджерів у німецькій повоєнній історії. З 1970 р. він був головою наглядової ради Friedrrich Krupp GmbH, а з 1999 р. – почесним головою наглядової ради концерну ThyssenKrupp.

30 липня 2013 р. Б. Байтц помер у віці 99 років у своєму заміському будинку на острові Зюльт біля північного узбережжя Німеччини.

3 жовтня 1973 р. за порятунок євреїв Бертольду Байтцу було присвоєно почесне звання Праведника народів світу.

(1912 – 1947/1952)

Шведський дипломат, який врятував життя десятків тисяч угорських євреїв у період Голокосту.

Рауль Валленберг народився у Швеції у відомій аристократичній родині. Вивчав архітектуру в США, володів французькою, англійською, німецькою та російською мовами. Повернувшись, зайнявся сімейною справою. Його дід у 1930-х рр. був послом у Туреччині. Туди приїхав погостювати молодий Рауль і потоваришував із євреями, які втекли з нацистської Німеччини. Їхні розповіді вразили хлопця. На початку 1940-х рр. Рауль здійснив кілька ділових поїздок до різних країн Європи, включаючи Угорщину. Там він став свідком злочинів нацистської Німеччини на окупованих територіях.

Після введення в Угорщину нацистських військ 19 березня 1944 р. дипломатичне представництво Швеції розпочало операцію з порятунку євреїв від депортації до таборів смерті. Комітет у справах військових біженців, щойно створений у США, також почав співпрацювати зі шведським урядом, щоб допомогти угорським євреям. Невдовзі шведська дипломатична місія у Будапешті доповіла про величезну кількість євреїв, які шукають захисту, благають видати їм паспорти та візи. Місія просила направити до них спеціального представника, який займатиметься видачею документів. На посаду першого секретаря шведського посольства у Будапешті з наданням усіх дипломатичних прав був призначений Рауль Валленберг. Перед від’їздом він попросив дати йому свободу та право приймати рішення у відносинах з угорським керівництвом.

Валленберг прибув до столиці Угорщини Будапешта 9 липня 1944 р. зі списком людей, які потребують допомоги, та 650 охоронними паспортами для євреїв, які мали певні зв’язки зі Швецією. Незабаром він розширив межі своєї опіки і почав видавати охоронні документи тисячами і купувати будинки, на фасадах яких вивішував шведський прапор, тим самим перетворюючи їх на недоторканну територію. У ці будинки він поселяв євреїв, а охоронні документи дозволяли їхнім власникам виїхати до Швеції чи інших країн, представником яких була Швеція. Близько 4 500 євреїв мали такі папери, що захищали їх від примусових робіт та носіння єврейської зірки.

У жовтні 1944 р. ситуація у Будапешті різко погіршилася. Хоча Червона армія вже наближалася, пронацистська партія «Схрещені стріли» захопила владу та запровадила режим терору. Одних євреїв убивали просто на вулицях; інших тягли до берега Дунаю, де розстрілювали або топили в крижаній воді. Все більше людей потребували шведських захисних паспортів. Валленберг використовував усі можливі та неможливі методи, навіть підкуп та шантаж, щоб фінансувати та керувати масштабною операцією з порятунку євреїв. Штат його співробітників згодом збільшився до 340 працівників. Небезпека зростала і він, поспішаючи, почав видавати захисні папери всім без винятку. Шведською територією в Будапешті вважалося 32 будинки, дві лікарні та безкоштовна їдальня. Разом з іншими посольствами та міжнародними організаціями Валленберг влаштував своєрідне міжнародне гетто, яке охоронялося нейтральними країнами.

Після приходу до влади партії «Схрещених стріл» 17 жовтня 1944 р. в Будапешт повернувся Адольф Айхман і негайно розпорядився про депортацію євреїв. Захисні документи були оголошені недійсними. Після протестів з боку Р. Валленберга та його колег їхня правова сила була відновлена, проте Айхман наказав відправити десятки тисяч людей до австрійського кордону пішки «маршем смерті». Р. Валленберг та представники інших нейтральних країн прямували за колонами на своїх машинах, роздаючи продукти харчування, одяг та медикаменти. Р. Валленбергу вдалося визволити багатьох євреїв, стверджуючи, що вони перебувають під захистом Швеції. Під час облоги міста військами Червоної армії він залишався в Будапешті з євреями, які «охоронялися». Погрозами він домігся у німецького командування і керівника партії «Схрещених стріл» не завдавати шкоди євреям, які залишилися. Точної кількості врятованих Р. Валленбергом життів ніде не вказується, але орієнтовно вони обчислюються десятками тисяч. До війни в Угорщині мешкало 800 тис. євреїв, з них вижили 204 тис.

13 січня 1945 р. в Будапешт увійшла Червона армія. 6 лютого 1945 р. Валленберг та його водій були поміщені у внутрішню в’язницю НКДБ СРСР у Москві як військовополонені. Через чотири дні шведський дипломат разом зі своїм водієм Вільмошем Лангфельдером зник безслідно. У 1956 р. СРСР, нарешті, заявила, що він помер у в’язниці в 1947 р. У 1989 р. дипломатичний паспорт, портсигар та інші особисті речі Валленберга були виявлені у підвалах головного управління КДБ у Москві та повернуті його родині. 31 жовтня 2016 р. Швеція офіційно визнала Р. Валленберга померлим (юридичною датою смерті встановили 31 липня 1952 р.).

26 листопада 1963 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Рауля Валленберга почесного звання Праведника народів світу.

(1899–1944)

Вчитель, який рятував євреїв під час Голокосту, очолював групу голландського супротиву «Вестервіль». Це була група молодих вчителів-ідеалістів, які сповідували нові погляди в педагогіці та були пацифістами. Група Йоопа допомагала єврейським біженцям, яким вдалося втекти з нацистської Німеччини до Голландії, а також голландським євреям. Вони переховували євреїв у надійних місцях, а потім нелегально переправляли до нейтральних країн.

Педагогічну кар’єру Й. Вестервіль розпочав у голландській Ост-Індії (голландські колоніальні володіння на островах Малайського архіпелагу, сучасна Індонезія), але був звільнений за відмову від призову до армії через власні пацифістські переконання. Суворе християнське виховання, яке дали йому батьки – дарбісти (організація, відома як «Плімутські брати» – релігійна група протестантського спрямування), посіяло в ньому прагнення до загальної справедливості та віри в добру природу людства.

Повернувшись до Голландії, Й. Вестервіль почав викладати у школі-майстерні в м. Білтховен, де використовувалися прогресивні, новаторські педагогічні методи виховання засновника школи Кіса Боке. У Білтховені сім’я Вестервіль спілкувалася з єврейськими дітьми-біженцями, які прибули до Голландії в 1930-х рр., переважно з Німеччини. У 1940 р. Йооп та його дружина Вільгельміна (Віл) переїхали до Роттердаму, де Йоопу запропонували посаду директора однієї з місцевих шкіл, яка дотримувалась педагогічної системи Монтессорі.

У 1942 р. подружжя Вестервіль вже мало четверо дітей. Але Йооп і Віл присвячували своє життя допомозі іншим, приймали до свого будинку єврейських біженців.

У 1942 р., коли нацистські окупанти розпочали депортації голландських євреїв у табори смерті, Й. Вестервіль познайомився з групою халуцим (представниками молодіжного руху, метою якого було підготувати єврейських хлопців та дівчат до поселення в Ерец-Ісраель), які жили на фермі неподалік його будинку. Йооп та їхній керівник Йоахім («Шушу») Симон об’єднали зусилля у спробі організувати підпільний рух, щоб сховати молодих людей і врятувати їх від неминучої смерті після депортації. На початку серпня 1942 р. змовники знайшли укриття для 60 халуцим. Потім Йооп і Йоахім почали розробляти для них маршрут втечі з країни через Бельгію та Францію до Швейцарії та Іспанії. Восени 1942 р. «Шушу» поїхав до Франції, щоб встановити контакти з тамтешнім єврейським підпіллям. У грудні 1942 – січні 1943 р. першу групу халуцим було переправлено через Бельгію до Франції; потім вони змогли вільно переїхати до Іспанії. У січні 1943 р. «Шушу», під час однієї зі своїх поїздок до Франції у пошуках притулку, заарештували нацисти на півдні Нідерландів. Йому вдалося повідомити товаришів про свій арешт, а потім вчинити самогубство. Після цієї втрати до рятувальної операції Вестервіля було включено ще 20 осіб.

У лютому 1944 р. сам Й. Вестервіль супроводжував групу халуцим до франко-іспанського кордону в Піренейських горах. Під час зворушливого прощання він попросив, щоб після прибуття до Палестини вони увічнили пам’ять тих, хто до цього не дожив. Менше ніж за місяць, коли Й. Вестервіль намагався перевести двох молодих халуцим через голландський кордон до Бельгії, його схопили нацисти і відправили до концтабору Вюгт. Там Йоопа катували, проте він нікого не видав. 11 серпня 1944 р. Й. Вестервіль був страчений у концтаборі. Його дружину, яка була там, змусили дивитися на смерть чоловіка. Група Вестервіля продовжувала роботу, переправивши до Франції майже 200 євреїв, зокрема 70 халуцим.

15 червня 1964 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Йохана Вестервіля та його дружину Вільгельміну Дору Вестервіль-Босдріш почесного звання Праведників народів світу.

(1904–1988)

Церковна та громадська діячка, настоятелька греко-католицького монастиря, політв’язень радянських концентраційних таборів, мати-ігуменя – сестра Йосифа.

Народилася в с. Миклашів Львівської обл. в родині гімназійних професорів Василя та Марії Вітер. Попри те, що мати Олени була полькою і родина проживала в Австрії, дівчинка завжди вважала себе українкою.

Повернення родини до Львова в 1918 р. було пов’язане з політичною діяльністю батька. Отримавши гарну базову освіту у Львівській жіночій гімназії, у 1921 р. Олена стала студенткою медичного інституту. Але вже невдовзі її життя різко змінилося: того ж року помер її батько, а наступного – Олена залишила навчання та подалася в монастир. Прийнявши постриг, стала черницею-василіянкою на ім’я Йосифа.

Талановита, сумлінна монахиня швидко отримала визнання: у 22 роки стала магістром новіціатів (наставницею для нових послушниць), у 28 – ігуменею монастиря сестер-студиток у с. Якторів Львівської обл. Сестра Йосифа брала участь у роботі товариств «Просвіта» та «Рідна школа». Вона організувала в селах бібліотеки, дитячі садки, сиротинці. Її діяльність підтримував митрополит Андрей Шептицький. У 1930 р. Олена стала членом Організації українських націоналістів (ОУН) і пізніше займалася організацією нелегального переходу за кордон підпільників. З 1939 р. до середини 1940 р. обіймала посаду ігумені монастиря сестер-студиток у Львові.

11 червня 1940 р. органи НКВС заарештували сестру Йосифу за співпрацю з ОУН. Чекісти звинуватили її в «націоналістичному вихованні молоді», у зборі пожертв для українських політичних в’язнів. У червні 1941 р. сестру Йосифу засудили до смертної кари. Її занесли в офіційний список розстріляних у тюрмі на Лонцького у Львові, але під час бомбардування оунівці успішно влаштували Олені втечу.

За часів німецької окупації у львівському сиротинці, що перебував під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів поранених повстанців, дітей оунівців та євреїв. Йосифа та інші монахині не лише доглядали за дітьми, годували їх та одягали, але й навчали християнським молитвам і звичаям. Монастир, який вона очолювала у Львові та монастир у Якторові, відновлений після розгрому в 1939 р. радянською владою, стали місцем, де надавали медичну допомогу пораненим підпільникам. У стінах монастирів ігуменя Йосифа влаштувала дитячі садочки.

12 квітня 1945 р. до монастиря студитів у Львові прибула оперативна група НКВС, і сестру Йосифу знову заарештували. У квітні 1946 р. її засудили на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення прав. Сестра Йосифа відбувала покарання в концтаборах Східного Сибіру та Мордовської АРСР. Була звільнена 29 березня 1956 р., але через заборону до Львова не повернулася. Понад 30 років служила в підпільному монастирі в м. Скалат Тернопільської обл. Померла 15 листопада 1988 р.

11 лютого 1976 р. за порятунок євреїв Олені Вітер було присвоєно почесне звання Праведниці народів світу. Монахиня Йосифа була не першою Праведницею з України, але, вона перша наполягла, щоб Україна була зазначена як її батьківщина.

(1902–1979)

Український громадський і політичний діяч, віцепрезидент Української головної визвольної ради (УГВР), член Проводу ОУН, один з ідеологів національно-визвольного руху 1940–1970-х рр.

Народився в с. Очеретувате Хорольського повіту Полтавської губернії (нині – Кременчуцький р-н Полтавської обл.) 1902 р. (за словами родичів – 18 вересня 1903 р.) у незаможній селянській родині Івана Васильовича та Марії Захарівни Вовків. Родина була великою. Федір мав молодших братів Пилипа, Василя, Андрія та сестру Євдокію.

У 1926 р. Федір закінчив Харківський університет і став співробітником харківського науково-дослідного інституту рослинництва. Пізніше працював головним зоотехніком радгоспу «Гігант», а потім – директором однієї зі шкіл на Харківщині. На цей час він вже був одружений з Єлизаветою Максимівною Шкандель і мав сина Вадима. Улітку 1936 р. родина Вовків переїхала до м. Нікополь на Дніпропетровщині, оскільки Федора призначили директором середньої школи №  9.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз, у середині вересня 1941 р. німецьке військове командування в Нікополі почало формувати міську та районну адміністрацію із числа місцевих мешканців. Федору запропонували роботу в Нікопольській районній управі на посаді керівника сільгоспуправи. У жовтні 1941 р. Ф. Вовк брав участь у створенні Нікопольського осередку «Просвіти» ім. Т. Шевченка. Одночасно він вступив до ОУН (б). Нікопольська окружна організація мала завдання підпільно проводити в регіоні організаційну та агітаційну діяльність за створення Української самостійної соборної держави. У цій діяльності брала участь і його дружина.

Восени 1941 р. Ф. Вовк сприяв створенню Нікопольської агрошколи, де вчилося до 300 юнаків, організував виробництво сільськогосподарської техніки для обробки землі у промисловій артілі, водночас, за допомогою інших людей таємно переховував частину збіжжя для населення. За свідченнями членів ОУН, Ф. Вовка заарештувало гестапо за підозрою у саботажі, але відпустило за відсутності доказів.

Федір і Єлизавета працювали й товаришували разом з єврейкою Сарою Бакст, яка була одружена з українцем Сергієм Колосом і мала від нього двох маленьких синів. Сару, як і багатьох інших євреїв Нікополя, поставили на облік, а на початку жовтня 1941 р. в місті відбулися дві масові акції зі знищення єврейського населення. Лише дивом Сара уникнула розстрілу.

Стурбований долею Сари, яка переховувалася деінде разом із матір’ю і племінником, Федір вирішив допомогти їй. Спочатку він та його дружина Єлизавета сховали у себе вдома старшого сина Сари Віктора, а потім звернулись до Марії Мізіної, своєї колеги та подруги, і та погодилась сховати Сару у своєму будинку. Молода жінка протягом трьох місяців жила в Марії. Пізніше Федору вдалося дістати для Сари фальшиві документи і він допоміг їй виїхати в сільську місцевість. Для матері Сари Федір дістав фальшиві документи й відправив її до своїх друзів, які жили в с. Варварівка. Сара, її мати Єлизавета, сини і племінник пережили окупацію і повернулися до Нікополя.

Доля ж рятівників склалася трагічніше. У 1946 р. раптово померла Єлизавета Шкандель. Марія Мізіна була заарештована органами НКВС у 1944 р. і засуджена за діяльність в ОУН. Відбувала термін покарання в таборах під Іркутськом, у 1955 р. звільнена, а в 1992 р. реабілітована. Федір Вовк у 1944 р. виїхав спочатку у Словаччину, згодом – у Німеччину і США.

12 липня 1998 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Федора Вовка, Єлизавету Шкандель та Марію Мізіну почесного звання Праведників народів світу.

(1900–1986)

Інженер, який у роки Другої світової війни рятував євреїв України.

 Народився 19 червня 1900 р. в містечку Грефрат (Німеччина). Походив з бідної родини: батько був ткачем, а мати – служницею. У 1924 р. Герман одружився і незабаром здобув освіту інженера.

У 1931 р. вступив в НСДАП, але швидко розчарувався. У 1934 р., через рік після приходу А. Гітлера до влади, Г. Гребе відкрито критикував політику нацистів щодо єврейських підприємств, за що кілька місяців перебував в ув’язненні в м. Ессен. Після цього працював у будівельній компанії «Юнг». У 1938 р. працював на будівництві Західного валу, а з 1941 р. направлений Організацією Тодта (нім. Organisation Todt – парамілітарна, військово-будівельна організація нацистської Німеччини, яка займалася будівництвом укріплень, доріг, мостів та інших інженерних споруд) на окуповану територію України. Як голова представництва фірми «Юнг» у м. Здолбунів, був відповідальний за будівництво на всій території генерального округу «Волинь-Поділля», займався підбором будівельних робочих, серед яких було багато євреїв.

13 липня 1942 р. Г. Гребе став свідком масової страти євреїв нацистами в Рівненському гетто, при цьому йому вдалося врятувати близько 150 осіб, яких він під приводом необхідності будівельних робіт направив до Здолбунова. Згодом Г. Гребе вдалося перевезти до Полтави групу євреїв, де вони дочекалися приходу Червоної армії.

2 жовтня 1942 р. Герман Гребе був присутній під час страти близько 5 000 євреїв у м. Дубно на Рівненщині. Після війни він залишив письмове свідчення про це. Коли через кілька місяців євреїв Здолбунова спочатку переселили в гетто, а потім почали депортацію, Г. Гребе забезпечив 25 робітників свого підприємства фальшивими «арійськими» документами. Згодом на власній автівці він перевозив по кілька осіб до полтавського відділення фірми, за сотні кілометрів на схід, де їх ніхто не знав. Насправді жодного полтавського відділення не існувало: Г. Гребе створив і утримував його на власні кошти з єдиною метою – забезпечити притулок своїм єврейським робітникам.

У вересні 1944 р. Г. Гребе почав співпрацювати з американською окупаційною владою – надавав консультації щодо будівництва Західного валу, в якому брав участь. З лютого 1945 р. до осені 1946 р. Г. Гребе активно співпрацював з відділом з розслідування військових злочинів, і представив важливі свідчення на процесі над айнзатцгрупами, що призвело до цькування з боку його співвітчизників. Щоб уникнути переслідувань, Г. Гребе перевіз свою сім’ю в Сан-Франциско в 1948 р., де він жив до своєї смерті 17 квітня 1986 р.

24 березня 1965 р. за порятунок євреїв Герману Фрідріху Гребе було присвоєно почесне звання Праведника народів світу.

(1891–1972)

Командир поліції в кантоні Санкт-Галлен у Швейцарії, який врятував 3 600 євреїв із нацистської Німеччини та Австрії під час Голокосту.

Народився в м. Санкт-Галлен, на північному сході Швейцарії, біля кордону з Австрією. Під час Першої світової війни служив в армії лейтенантом, а наприкінці – пішов на службу в поліцію у своєму кантоні. Там у 1925 р. став капітаном і служив шефом поліції. Був також президентом Швейцарської асоціації поліцейських та активним членом Асоціації із захисту прав тварин.

Після аншлюсу Австрії Швейцарія закрила свої кордони на в’їзд для тих, хто прибув без належних документів. Оскільки становище євреїв у Австрії погіршилося, а кількість біженців, які намагалися нелегально потрапити до Швейцарії, зросла, 47-річний чиновник зіткнувся з моральною дилемою: повернути біженців до їхньої країни, де офіційно панував насильницький антисемітизм або порушити чіткі інструкції свого уряду та понести покарання. П. Грюнінгер вирішив знехтувати офіційними вказівками й дозволити зневіреним біженцям увійти до Швейцарії. Крім того, щоб легалізувати статус біженців, він підробив їхню реєстрацію, щоб у паспортах було зазначено, що вони прибули до Швейцарії до березня 1938 р., коли в’їзд до країни не був обмежений.

Таким чином, біженці, які в’їжджали у країну, не тільки залишалися живими, а й набували офіційного статусу. П. Грюнінгер надав неправдиві звіти про кількість прибулих і статус біженців у своєму районі та перешкоджав пошукам біженців, які нелегально потрапили до Швейцарії. Він навіть за власні гроші придбав зимовий одяг для нужденних, які були змушені залишити все своє майно.

Нацисти повідомили швейцарську владу про дії П. Грюнінгера, і його звільнили з поліції в березні 1939 р. та призупинили пільги. Його притягнули до суду за звинуваченням у незаконному дозволі на в’їзд 3 600 євреям до Швейцарії та підробці їхніх реєстраційних документів. Суд над П. Грюнінгером розпочався в січні 1939 р. і тривав понад два роки. У березні 1941 р. суд визнав його винним у зловживанні службовим становищем. П. Грюнінгера позбавили пенсійних виплат, він був оштрафований і мав сплатити судові витрати. Суд визнав його альтруїстичні мотиви, але встановив, що, незважаючи на це, як державний службовець, він зобов’язаний був виконувати вказівки уряду. Відчужений і забутий, П. Грюнінгер прожив решту свого життя у важких умовах. Незважаючи на труднощі, він ніколи не шкодував про свій вчинок на користь євреїв.

У грудні 1970 р. в результаті протесту в засобах масової інформації уряд Швейцарії надіслав П. Грюнінгеру листа з вибаченнями, але утримався від повторного розгляду його справи та відновлення його пенсії. У 1972 р. Пауль Грюнінгер помер. Лише після його смерті почалися заходи щодо його реабілітації. Перша спроба була відхилена Радою Швейцарії, і лише в 1995 р. федеральний уряд Швейцарії нарешті скасував вирок П. Грюнінгеру.

20 квітня 1971 р. за порятунок євреїв Паулю Грюнінгеру було присвоєно почесне звання Праведника народів світу.

(1901–1972)

Протоієрей, священнослужитель. У роки Другої світової війни разом із родиною рятував євреїв.

Народився в родині викладача, пізніше протоієрея і професора Київської духовної академії Олександра Глаголєва, який загинув у київській тюрмі в 1937 р., і завідувачки бібліотекою Київської духовної академії Зінаїди Петрівни. У 1911–1913 pp., під час процесу у справі Бейліса, звинуваченого в ритуальному вбивстві, професор Олександр Глаголєв виступав на захист обвинуваченого.

Олексій із відзнакою закінчив Третю київську гімназію. Протягом 1919–1923 рр. навчався в Київській духовній академії, яка в цей час функціонувала неофіційно, оскільки була закрита більшовицькою владою. У 1926 р. Олексій одружився з Тетяною Павлівною, дочкою цукрозаводчика. У травні 1932 р. Олексій Глаголєв був заарештований за обвинуваченням у контрреволюційній діяльності. За тиждень його звільнили через відсутність доказів, але позбавили виборчих прав як сина «служителя культу». Працював різноробом, бетонщиком, сторожем дитячого садка тощо. У 1940 р. закінчив фізико-математичний факультет Київського педагогічного інституту.

У 1941 р., після початку німецько-радянської війни, Олексій прийняв сан священника і був настоятелем Покровської церкви, що на Подолі в Києві. Глаголєви організували систему таємного переховування євреїв у своєму домі (церковному напівпідвалі) і в будинках, які належали до приходу Покровської церкви, де паспортисткою працювала дружина Олексія Тетяна, а управдомом – їхній друг Олександр Горбовський. Також отець Олексій видавав євреям свідоцтва про хрещення на старих бланках, що залишилися від його батька, протоієрея Олександра Глаголєва.

На початку жовтня 1941 р. до Глаголєвих звернулася своячка Олексія Марія Єгоричева з проханням допомогти її невістці, єврейці Ізабеллі Міркіній. Незважаючи на німецький наказ усім євреям міста з’явитися 29 вересня о 8 годині ранку у призначеному місці з документами й цінними речами, Ізабелла та її 10-річна донька Ірина сховалися в будинку Єгоричевої. Але залишатися там тривалий час було небезпечно. Намагаючись допомогти жінці, Тетяна Глаголєва віддала їй свій паспорт, що дозволило І. Міркіній залишити Київ і деякий час переховуватися в селі.

Наприкінці листопада 1941 р. І. Міркіна повернулася до Києва і Глаголєви поселили її у себе як родичку. Через деякий час туди перебралася її дочка Ірина. Протягом двох років, до визволення Києва Червоною армією, Міркіни мешкали у Глаголєвих.

За порадою Марії Єгоричевої до отця Олексія звернувся житель Києва Димитрій Пасічний. Його дружина Поліна та мати дружини Євгенія Шевельова ховалися з початку окупації. Священник оформив для них церковні метричні записи на старих бланках і поселив у будівлі на території Покровської церкви.

Міркіни та Шевельови були не єдиними, кому допомагала родина Глаголєвих. Серед врятованих була і російська сім’я підполковника Червоної армії – його дружина і шестеро дітей. Влітку 1943 р. Глаголєви не підкорилися німецькому наказу про виселення з Подолу і продовжували нелегально жити на території церкви. Восени того ж року, перед визволенням Києва, отця Олексія заарештували нацисти, сильно побили і разом із сином Миколою ув’язнили в концтаборі на вул. Артема (нині – Січових Стрільців). На щастя, їм вдалося втекти.

Отець Олексій помер у 1972 р. В останні роки життя тяжко хворів внаслідок побиття нацистами.

12 вересня 1991 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Олексія та Тетяну Глаголєвих, а також їхню дочку Магдалину (в заміжжі – Пальян) почесного звання Праведників народів світу. 8 жовтня 2000 р. почесного звання Праведник народів світу був удостоєний і Микола Глаголєв. 

(1926–?)

У роки Другої світової війни разом із своєю матір’ю Валентиною Доморацькою та сусідами Івановими порятували єврейську родину.

Валентина Несторівна Доморацька та її син Віктор під час окупації Дніпропетровська (нині Дніпро) разом зі своїми сусідами Григорієм Івановим, його дружиною Євдокією та їхнім 16-річним сином Володимиром переховували у себе єврейську родину Шлагіних.

Вдівець Яків Борисович Шлагін разом із матір’ю Анною Абрамівною та семирічним сином Борисом проживали в селищі ім. Карла Маркса, поблизу станції Ігрень (нині – частина житлового масиву в межах м. Дніпро). Там само розташовувалась Ігренська психіатрична лікарня, в якій Яків Шлагін працював заступником головного лікаря. Близько 1 200 психічно хворих пацієнтів, які перебували на стаціонарному лікуванні разом з обслуговуючим персоналом не встигли евакуюватися і потрапили в окупацію. Доля пацієнтів лікарні на Ігрені відома – протягом кількох днів, за наказом гестапо, понад 1 000 осіб було вбито шляхом введення смертельних ін’єкцій морфію, нашатирного спирту, стрихніну тощо.

Під час облав на євреїв Дніпропетровська та околиць, Яків Шлагін звернувся до іншого співробітника психіатричної лікарні, свого друга Григорія Михайловича Іванова, який працював у лікарні завгоспом. Він погодився заховати всю родину Шлагіних у своїй квартирі. Для безпеки обох родин було прийнято рішення розділитися: Яків Шлагін переховувався на квартирі Валентини Доморацької, через певний час Володимиру Іванову й Віктору Доморацькому вдалося дістати для нього фальшивий паспорт на ім’я Григорія Марусенка; Анну переховували родичі Іванових, які проживали в с. Ягідне, Куп’янського р-ну, Харківської обл., і нічого не підозрювали про її єврейське походження; маленького Бориса віддали одній українській знайомій у с. Божедарівка, Криничанського р-ну, Дніпропетровської обл., яка обіцяла подбати про хлопчика, але не дотримала слова. Бориса віддали у дитячий будинок, звідки його забрала жителька одного з навколишніх сіл. Саме у неї в 1945 р. Яків Шлагін і знайшов свого сина Бориса.

З фальшивими документами Яків Шлагін зміг виїхати з Дніпропетровська, перетнути лінію фронту і вступити до лав Червоної армії. Він брав участь у боях, отримав звання лейтенанта і після демобілізації, як інвалід війни, повернувся до роботи в Ігренську психіатричну лікарню. Шлагіни переїхали до Дніпропетровська і постійно підтримували зв’язок зі своїми рятівниками.

4 квітня 1999 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Віктора й Валентину Доморацьких, а також Григорія, Євдокію та Володимира Іванових почесного звання Праведників народів світу.

(1893–1977)

Військовий і дипломат, у співпраці з Дьєрдем Мандлом врятував життя понад 20 000 євреїв під час Голокосту. Єдиний громадянин країни Ель-Сальвадор, якого відзначено почесним званням Праведника народів світу.

Народився 23 грудня 1893 р. в Сан-Вісенті (Ель-Сальвадор) в сім’ї генерала Абеліно Кастельянос та Ізабель Контрерас. Розпочав військову кар’єру в 1910 р. кадетом. Навчався у військовому коледжі в Турині (Італія). До 1936 р. за успіхи в службі отримав звання полковника й посаду начальника Генерального штабу сальвадорської армії. 25 жовтня 1937 р. був призначений Генеральним консулом Сальвадору у Великій Британії, а з 9 травня 1938 р. – у Гамбурзі (Німеччина). Там він особисто зміг побачити наслідки нюрнберзьких законів. Х. Кастельянос відправляв до Сальвадору десятки доповідей про нелюдське поводження з євреями, закликав свій уряд хоч якось вплинути на союзника в єврейському питанні. Проте це не допомогло. Від 4 листопада 1941 р. був Генеральним консулом у Женеві (Швейцарія).

У Швейцарії Хосе зустрів свого давнього знайомого – єврейського бізнесмена з Румунії Дьєрдя Мандла, який кількома роками раніше допомагав йому організувати постачання товарів військового призначення до Сальвадору. Мандл зміг втекти в Женеву і тепер шукав можливість визволити сім’ю, що застрягла в Хорватії. Хосе Кастельянос оформив Мандлю та його родині сальвадорське громадянство. Так Дьєрдь Мандл перетворився на Хорхе Мантелло, а невдовзі – обійняв посаду першого секретаря в женевському консульстві Сальвадору.

Хосе Кастельянос разом із Дьєрдем Мандлом організували виробництво фальшивих документів про сальвадорське громадянство, що видавалися європейським євреям. Це ускладнювало нацистам відправлення людей до таборів смерті, оскільки вони перебували під захистом Міжнародного Червоного Хреста. Через довірених осіб до Женеви надсилали фотографії та дані людей, а звідти – через дипломатичну пошту – до Болгарії, Чехословаччини, Польщі та Румунії йшли фальшиві документи (хоча де-юре, вони були справжні – на офіційних бланках і з печатками). Усі копії зберігалися в генеральному консульстві на випадок, якщо хтось би перевіряв їхню справжність. Кастельяносу та Мандлу вдалося переконати чиновників у достовірності цих документів і навести докази, що в країнах Європи перебуває величезна сальвадорська діаспора. Усі, хто отримав ці документи, формально опинялися під дипломатичним захистом Швейцарії, що дозволяло їм не жити в гетто та не носити жовту зірку на одязі.

Протягом 1942–1944 рр. Кастельянос і Мандл видали близько 10 000 свідоцтв про сальвадорське громадянство. І майже 30 000 паспортів вони виготовили, починаючи з березня 1944 р., після того, як Німеччина окупувала Угорщину та почала масово відправляти угорських євреїв до Аушвіцу.

Щойно вони дізналися про ситуацію, то почали відправляти до Будапешту один за одним пакети з дипломатичною поштою. У кожному були сотні сальвадорських паспортів. Пізніше Кастельянос і Мандл взагалі видавали групові документи – один на тисячу осіб. Загалом, майже за чотири роки спільної роботи в Женеві, генеральний консул та його перший секретар видали близько 40 000 посвідчень, що, за різними оцінками, врятувало життя 20 000 осіб.

У Женеві Х. Кастельянос працював до 1945 р. Після закінчення війни він жив у Сальвадорі. Був одружений із громадянкою Швейцарії Марією Штюрман, мав трьох дочок і двох синів. Про його героїчну діяльність у роки Другої світової війни родина дізналась тільки в 1970-х рр.

Помер Хосе Кастельянос 18 червня 1977 р. в Сан-Сальвадорі.

27 липня 2010 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Хосе Артуро Кастельяноса почесного звання Праведника народів світу.

(1895–1968; 1911–1982)

У роки Другої світової війни подружжя Зубкових врятувало єврейську дівчинку.

Василь Юхимович і Марія Федорівна Зубкови жили у Дніпропетровську (нині Дніпро). До і під час війни Василь був візником, а його дружина – домогосподаркою. Зубкови були бездітні, хоча мріяли про дитину.

Протягом 13–14 жовтня 1941 р. в м. Дніпропетровськ була влаштована найбільша єврейська «акція», у результаті якої майже всю єврейську громаду міста розстріляли нацисти в Червоноповстанській (нині Довгій) балці на території Ботанічного саду (нині територія Дніпровського національного університету ім. Олеся Гончара). Під час цієї акції з розстрільної ями вдалося вибратися 9-річній Неллі Гордон, уродженки м. Горлівка Донецької обл.

Коли почалася німецько-радянська війна, Неллі Гордон перебувала на канікулах у своїх родичів у Дніпропетровську – дідуся Бориса Гершковича Фруміна і тітки Розалії Борисівни Фруміної. Дідусь Неллі намагався вивезти родину з міста, проте усі спроби евакуюватися були марними. Невдовзі німецькі війська окупували Дніпропетровськ. Як пізніше згадувала Неллі, 14 жовтня 1941 р. у балці Ботанічного саду під час розстрілу дідусь штовхнув дівчинку в яр, захистивши від куль своїм тілом. Коли Неллі отямилася, вона вибралася із заповненої тілами та присипаної землею ями. Маючи нетипову для єврейки зовнішність (пряме каштанове волосся та світлі очі), побачивши німецького офіцера, Неллі вигадала історію, що вона не єврейка, а росіянка і потрапила сюди випадково з людьми, до яких приїхала в гості. Офіцер їй повірив і відпустив. Неллі прийшла на подвір’я своїх загиблих родичів і звернулася до знайомої, пані Анастасії. Та, маючи двох власних дітей, не могла утримувати ще й третю і попросила прийняти дитину інших сусідів, Зубкових, які погодилися, попри смертельний ризик, пов’язаний з наданням притулку єврейці.

Хоч Зубкови видавали Неллі за свою родичку, багато людей знали, що вона онука єврея Бориса Фруміна, який жив у цьому районі протягом тривалого часу. Приблизно через два місяці в поліцію донесли, що Марія та Василь ховають єврейську дівчинку. Неллі забрали в поліцію для подальшого розслідування, а Зубковим наказали принести письмове свідчення того, що Неллі – їхня родичка. Дівчинку протримали у в’язниці кілька тижнів, поки Зубкови не надали необхідний документ. Василь Зубков дістав довідку від православного священника, що батьки Неллі загинули під час аварії на шахті. Завдяки цьому документу Василю Зубкову вдалося через міську управу удочерити Неллі, яка стала Зубковою Неллею Василівною.

Навесні 1945 р. Неллі встановила зв’язки з родичами з допомогою лікарки, яка поширювала в громаді інформацію про врятовану дівчинку. За нею прибув батько, Лев Менделевич, гірничий інженер з Горлівки, мобілізований у перші дні війни.

25 жовтня 1998 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Василя та Марію Зубкових почесного звання Праведників народів світу. 

(1903–1977)

У роки Другої світової війни разом із своїм сином Михайлом (1927–2019) сприяли порятунку 32 євреїв.

Павло Сергійович Зірченко разом із дружиною та двома дітьми проживав у с. Благодатне (нині Кам’янського р-ну Дніпропетровської обл.). Працював у місцевому колгоспі бухгалтером.

Наприкінці 1942 р. в селі з’явилася група з 32 біженців, яка переважно складалася з жінок та дітей. Старшим у групі був інвалід Матвій Гонтов. Він знався на сільській праці, оскільки зростав у єврейській сільськогосподарській колонії, яка розташовувалася неподалік. Усі члени групи доводились один одному родичами та друзями і були родом із міста Орджонікідзе (нині Єнакієве) Сталінської (нині Донецької) області. Вони залишили рідне місто ще напередодні окупації, рушивши на південний захід й осіли неподалік від Ростова-на-Дону, окупованого роком пізніше, у липні 1942-го. Оскільки вся група складалась з євреїв, вони вирішили не засиджуватись надто довго на одному місці, а тому блукали від села до села.

Одна з жінок, Бетя Пересецька, виросла в німецькій колонії і добре говорила німецькою. Знання мови окупантів неодноразово допомагало Беті рятувати групу від неминучої загибелі. Але наступала зима, і їм необхідно було знайти постійний притулок. Ба більше, уже закінчувалися харчі, не було теплого одягу, і всі вони були змучені довгою дорогою.

Місцева влада Благодатного дозволила біженцям залишитися в селі, розселивши родини у різних будинках. Але це жодним чином не вирішувало проблему харчування. Взимку в господарстві не було роботи, місцеві самі голодували й не могли нічим поділитися з прибулими.

Матвій Гонтов звернувся до Павла Зірченка з надією, що колгоспний бухгалтер знайде вихід із ситуації. І Павло допоміг: він дозволив біженцям взяти з колгоспного складу декілька мішків із борошном, а також дав їм овочів. Завдяки Павлу тієї зими ніхто з біженців не помер з голоду. Весною всі, хто міг фізично, почали працювати разом із колгоспниками. Окрім цього, Павло повідомляв своїм єврейським друзям про облави, які планувалися, та «візити» поліції. Завдяки допомозі свого 16-річного сина Михайла, студента художнього училища, який виготовив фальшиву печатку, Павло зміг зробити декілька посвідчень для Матвія та членів його групи. Коли в село прибували німці, дітей ховали на околиці.

Під захистом і керівництвом Павла євреї дочекалися звільнення в жовтні 1943 р.

16 листопада 2004 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Павла й Михайла Зірченків почесного звання Праведників народів світу.

(1924–?)

Учасниця підпілля часів Другої світової війни в місті Дніпропетровськ, врятувала єврейського хлопчика.

Лідії Загребельній було 17 років, коли напередодні війни вона вийшла заміж за єврея Олександра Котляревського, на чотири роки старшого за неї. З початком німецько-радянської війни він пішов на фронт, а за місяць Лідія отримала звістку про смерть чоловіка на полі бою. Доньку, яка народилася через шість місяців після його загибелі, Лідія назвала Олександрою, на честь чоловіка. Молода мати повернулася з немовлям до батьків. Незважаючи на своє особисте горе, Лідія підтримала рішення мами і вітчима всіма способами чинити опір окупантам. З грудня 1941 р. їхня квартира перетворилася на місце зустрічі радянських підпільників. В одній з кімнат було облаштовано таємний притулок для радянського офіцера, єврея Бориса Сондака, якому вдалося втекти з німецького полону. Перебуваючи в укритті, він друкував офіційні німецькі бланки, вирізав печатки, підробляв документи, які підпільники використовували у своїй діяльності.

Лідія отримала завдання влаштуватися на роботу в німецький шпиталь. Як медсестра, вона мала доступ до медикаментів, які крала й передавала підпільникам. Крім того, знаючи німецьку мову, вона прислухалася до розмов пацієнтів і передавала корисну інформацію своїм командирам.

Разом із Лідією до підпільної роботи була залучена і її подруга, Тетяна Батеженко. Чоловік Тетяни, єврей Юхим Рабовський, перебував на фронті, а її однорічного сина Віктора доводилося постійно ховати у друзів, адже окупаційна влада періодично влаштовувала у неї обшуки, не повіривши, що дитина померла, як це стверджувала його мати.

Хлопчик часто перебував у Лідії, а під час облав вона забирала його та свою дочку і йшла з ними в міський парк, де ховалася у хащах. У жовтні 1942 р. серед підпільників прокотилася хвиля арештів; були затримані та згодом розстріляні батьки Лідії, а також Борис Сондак. Їй із донькою вдалося втекти з Дніпропетровська і до звільнення Дніпропетровська від нацистів вони ховалися у друзів.

31 жовтня 2002 р. за порятунок євреїв Лідії Котляревській було присвоєно почесне звання Праведниці народів світу.

(1900–1990)

Вчителька, яка в роки Голокосту разом із донькою Любов’ю (1923–2006) врятувала кількох євреїв.

Зінаїда Мекеліт (уроджена Кавецька) народилася в м. Кам’янці-Подільському (нині Хмельницька обл.). Вона була найстаршою із трьох доньок священника Дмитра Кавецького. Зінаїда закінчила курс навчання у Приватній гімназії Стефаніди Славутинської (нині СЗОШ №5) в Кам’янці-Подільському і працювала вчителькою російської мови та літератури.

Зі своїм майбутнім чоловіком, викладачем німецької мови Василем Касяновичем Мекелітом Зінаїда познайомилася в м. Немирів. У роки визвольних змагань спершу він був офіцером УГА, а згодом – бійцем Червоної армії. Вони побралися і 1923 р. у подружжя народилася донька Любов. На початку 1930-х рр. подружжя Мекеліт переїхало до Кривого Рогу, де Зінаїда знайшла місце вчительки російської мови в середній школі № 25 (нині Центрально-міський ліцей м. Кривий Ріг), а Василь, який володів німецькою мовою, отримав посаду викладача кафедри іноземних мов Криворізького гірничорудного інституту. У 1934 р. В. Мекеліта було заарештовано і звільнено з роботи та з партійної школи. У 1937 р. його заарештували вдруге за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та організації міфічного «Повстанського центру» і навесні 1938 р. розстріляли. Його дружина, не маючи жодних відомостей про долю чоловіка, продовжувала чекати на нього. У 1956 р., тобто майже через 20 років після арешту, родина отримала звістку про обставини смерті Василя Мекеліта, а також повідомлення про його реабілітацію.

Нацистські війська окупували Кривий Ріг майже через два місяці після початку німецько-радянської війни – 14–15 серпня 1941 р. 14 жовтня того ж року на території двох шахт (№ 5 та «Південна») гітлерівці вбили близько 7 000 євреїв – мешканців міста. Саме у цей час до Зінаїди Мекеліт, яка жила з донькою Любов’ю на Гданцевці, прийшов поранений червоноармієць, в якому Зінаїда впізнала свого довоєнного колегу, директора однієї зі шкіл Кривого Рогу, єврея Бориса Муравського. Зінаїда пустила радянського офіцера в будинок та надала йому допомогу.

Борис Муравський був не єдиним євреєм, який знайшов притулок у родини Мекеліт. Приблизно тоді, коли німецькі підрозділи вступали до міста, у середині серпня 1941 р. Зінаїда зустріла колишнього учня Веніаміна Гдолевича, який попросив її про тимчасовий притулок. Як і сотні тисяч інших радянських військовослужбовців, він потрапив в оточення, з якого, на щастя, йому дивом вдалося врятуватися. У Кривому Розі у нього не залишилось рідних, адже вони встигли евакуюватися, тож, колишня вчителька виявилась єдиною людиною, готовою прийти йому на допомогу. Першим місцем укриття для Веніаміна Гдолевича була гардеробна шафа. Згодом, коли в будинку перебував ще й Борис Муравський, на випадок раптової облави в невеличкому садку біля будинку було викопано яму, яку маскували цеглою та дошкою.

У подальшому Зінаїда прийняла у своєму будинку ще кількох людей єврейського походження, які переховувалися від нацистських переслідувань. Це сестри Січкар, Борис Рейніш і його доньки – Ірина та Надія. Сусіди вчительки напевно знали, що в її будинку перебувають незнайомі люди, імовірно євреї. Утім, жоден з них не піддався страху чи спокусі наживи та не видав рятівницю і людей, яким вона надала притулок.

Сама ж Зінаїда робила все можливе для порятунку людей, які їй довірилися. Так, коли Борис Муравський вирішив залишити Кривий Ріг та вирушити убік лінії фронту, Зінаїда віддала йому документи репресованого чоловіка-українця. Для того, аби прогодувати своїх підопічних, Зінаїда та її донька продавали особисті речі. Усі євреї, які переховувались у будинку родини Мекеліт, завдяки своїм рятівницям змогли вижити під час нацистської окупації.

Після завершення Другої світової війни Зінаїда разом із донькою виїхала до Жовкви Львівської обл.

1 січня 1997 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Зінаїду Мекеліт, а також її дочку Любов Цвірко почесного звання Праведниць народів світу.

(1929–1997)

У роки Голокосту в м. Новомосковськ (нині Самар) врятувала єврейського хлопчика.

Народилася 10 квітня 1929 р. в м. Новомосковськ на Дніпропетровщині. Її батько, Василь Іларіонович Бабенко, уродженець Новомосковська, у роки Громадянської війни у лавах т.зв. червоних партизанів боровся за встановлення більшовицької влади в Україні, тривалий час перебував у підпіллі. Але після приходу денікінців у 1919 р. до Новомосковська, нова влада катувала його сестру та батька, вимагаючи, аби ті розкрили місце перебування свого сина та інших партизанів. Наталія Левченко, онука Іларіона Бабенка, згадувала, що під час привселюдного побиття діда на базарному майдані, на допомогу йому прийшла лише одна людина – місцева торговка-єврейка, яка допомогла Іларіону добратися додому.

З початком нацистської окупації у 1941 р. в місті розпочалося встановлення «нового порядку». Німецькі військові повсякчас здійснювали пограбування, не дуже зважаючи на місцевих, заходили в помешкання і забирали все, що їм було до вподоби. У грудні 1941 р. поліцейські прийшли до квартири Бабенків та наказали протягом одного дня залишити своє житло й переселитися в бараки на околицю міста поблизу р. Самари. Саме там було заплановано створити своєрідне гетто для новомосковських євреїв. Очевидно, що причина переселення неєврейської родини до гетто полягала в партизанському минулому батька і тітки Наталії. Сама ж Наталія стала чи не єдиним джерелом постачання їжі для єврейських жителів гетто. Купуючи продукти, вона залишала їх в обумовленому місці, аби жодна людина не побачила, що вона передає щось євреям.

2 березня 1942 р. в Новомосковську нацисти організували єврейську «акцію» – винищення близько 400 місцевих євреїв. Наталія зранку з вікна хати спостерігала, як людей човнами переправляли до яру, а звідти вивозили лише їхні особисті речі. Тієї весни річка розлилася так, що вода доходила до самих будинків. Раптом Наталія побачила, що від одного човна відокремилась дитяча фігура та рушила до хати, в якій мешкали Бабенки. Супроводжуючі поліцаї пошкодували на хлопчика кулю, очікуючи, що він не виживе у крижаній воді. Незабаром Наталія побачила хлопця, який стояв у воді та махав до неї рукою, проте не наважувався вийти на берег. Наталка побігла до батька за допомогою, він взяв маленький рибальський човен і підібрав хлопця. Ним виявився 14-річний Леонід Гольверк, усю родину якого того ж дня розстріляли нацисти.

Бабенки хоч і порятували хлопця, але через постійні обшуки з боку поліції, не могли залишити його у себе. Мама і тітка Наталії вигадали Леоніду легенду та спорядили в дорогу. Після довгих поневірянь аж під Харковом хлопець перейшов лінію фронту, приєднався до однієї з авіаційних частин Червоної армії, «сином полка» якої і став.

Його ж рятівникам пощастило менше. Наступного дня після того, як хлопець пішов, хтось на них доніс. До їхньої оселі прийшли поліцейські й забрали тітку Наталії, яка лише завдяки заступництву друга сім’ї, що працював на поліцію, уникла покарання. У подальшому на долю Бабенків випала не одна трагедія: втрата оселі під час відступу окупантів, які застосовуючи тактику «випаленої землі», практично вщент знищили Новомосковськ; мобілізація батька Наталії Василя і старшого брата Віктора до Червоної армії та їхня загибель невдовзі; післявоєнний голод та побутова невлаштованість.

Майже через 50 років Наталія зустрілася з Леонідом Гольверком, який розшукав її та ініціював вшанування вчинку родини Бабенків. 16 січня 1996 р. син Наталії Василівни, Сергій Левченко приїхав до Києва і отримав для матері відзнаку Праведника народів світу. Наступного року Наталії не стало.

16 січня 1996 р. за порятунок євреїв Наталії Левченко було присвоєно почесне звання Праведниці народів світу.

(1885–1954)

Португальський дипломат, який у часи Голокосту рятував євреїв у Франції. Один із трьох осіб, представників держави Португалія, відзначених почесним званням «Праведник народів світу».

Арістідеш де Соуза Мендеш ду Амарал-і-Абраншеш народився 19 липня 1885 р. в Португалії у родині аристократів. Соуза Мендеш вивчав право, у 1908 р. отримав диплом юриста. Того ж року він одружився. Незабаром після одруження почав дипломатичну кар’єру, роз’їжджаючи з родиною по всьому світу. У сім’ї було чотирнадцять дітей, які народилися в різних країнах, де служив Арістідеш. Майже через десять років служби в Бельгії Соуза Мендеш був призначений у консульство в Бордо, Франція.

Капітуляція Франції в червні 1940 р. підштовхнула десятки тисяч біженців, зокрема тисячі євреїв, тікати з північної частини країни на південь, сподіваючись залишити Францію. До 10 травня 1940 р. в’їзні та транзитні візи до Португалії можна було отримати в португальському консульстві в Бордо. У день, коли Німеччина вторглася до Бельгії та Голландії, португальський уряд заборонив подальший в’їзд біженців, особливо євреїв. Відтепер отримати візи могли лише громадяни Британії, які мали рекомендації британського консула. Близько 30 000 біженців, з-поміж них приблизно 10 000 євреїв, зібралися біля португальського консульства в Бордо, намагаючись отримати документ, який визволить їх із Франції.

Соуза Мендеш вирішив порушити прямі вказівки свого уряду і прийняв у консульстві делегацію біженців, очолювану рабином Хаїмом Крюгером. С. Мендеш пообіцяв надати транзитні візи всім, хто їх потребує, навіть тим, хто не має можливості сплатити візовий внесок. Він відкрив у будівлі консульства канцелярію та за допомогою двох своїх синів і кількох євреїв почав видачу дозволів на в’їзд. Соуза Мендеш працював цілодобово, не дозволяючи собі навіть хвилинного відпочинку. Протягом 15–22 червня 1940 р. С. Мендеш видав 1 575 віз.

Чутки про діяльність С. Мендеша дійшли до Лісабона і йому наказали негайно повернутися на батьківщину. Для його супроводу до Португалії було відряджено двоє осіб. Дорогою до місця призначення вони проїжджали повз португальське консульство у французькому місті Байонна. Соуза Мендеш побачив сотні людей, які юрмилися біля входу в консульство. Те саме відбувалося і в Бордо. Хоча його вже відкликали, Соуза Мендеш увійшов до будівлі і, незважаючи на заперечення місцевого консула, наказав йому негайно видати візи всім заявникам. Він особисто проштампував візи, дописавши від руки: «Уряд Португалії люб’язно просить уряд Іспанії дозволити пред’явнику цього документа вільно перетнути Іспанію. Пред’явник документа – біженець війни в Європі і перебуває на шляху до Португалії». Забезпечивши всіх документами, Соуза Мендеш провів їх до блокпоста на іспанському кордоні та переконався, що всі благополучно переправились.

Повернувшись до Лісабона, Соуза Мендеш постав перед дисциплінарною комісією в Міністерстві закордонних справ. Його звільнили та позбавили дипломатичного рангу. Він залишився без заробітку і не міг більше утримувати родину. Колишній дипломат помер у злиднях у 1954 р. Лише в 1988 р., завдяки міжнародному тиску та зусиллям його дітей, португальський уряд оголосив про його повну реабілітацію.

18 жовтня 1966 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Арістідеша де Соуза Мендеша почесного звання Праведника народів світу. 

(1910–1992)

Італієць, який видавав себе за іспанського генерального консула в Угорщині взимку 1944 р. і врятував тисячі євреїв від знищення.

Джорджо Перласка народився 31 січня 1910 р. в Комо (Італія). Дитинство пройшло у місті Мазера-ді-Падова, провінція Падуя. У 1920-х рр. Джорджо став симпатизувати ідеям фашизму, брав участь у другій італо-ефіопській війні та Громадянській війні в Іспанії. Після прийняття антисемітських законів в Італії у 1938 р. і зближенням Муссоліні та Гітлера, Перласка розчарувався у фашизмі.

На початковому етапі Другої світової війни Джорджо Перласка працював над забезпеченням постачання італійської армії на Балканах. Він добре володів іспанською, німецькою і угорською. І всі ці мови йому дуже стали в нагоді. Пізніше Перласка був призначений офіційним представником італійського уряду з дипломатичним статусом і відправлений до Східної Європи з місією закупити продукти для італійської армії, що воює. 8 вересня 1943 р. Італія здалася союзним військам. Італійці мали вибрати: чи приєднатися Беніто Муссоліні до нещодавно сформованої фашистської Італійської соціальної республіки, чи залишитися вірними королеві і приєднатися до союзників? Перласка обрав друге.

У Будапешті Перласку заарештували і помістили в замок, призначений для дипломатів. Через кілька місяців він використав медичну перепустку, яка дозволяла йому подорожувати Угорщиною, і попросив політичного притулку в іспанському посольстві. Перласка користувався своїм статусом ветерана іспанської війни, змінив ім’я на «Хорхе» і, завдяки статусу Іспанії як нейтральної країни, став вільною людиною.

Перласка працював з іспанським тимчасовим повіреним у справах Анхелем Сансом Брізом та іншими дипломатами нейтральних держав для перевезення євреїв з Угорщини. Система, яку він розробив, полягала у наданні карт захисту, за якими євреї перебували під опікою різних нейтральних держав. Він допомагав євреям знайти притулок у будинках, що охоронялися, під контролем різних посольств, в яких були екстериторіальні угоди, що давали їм еквівалент суверенітету.

Коли Бріз був висланий з Угорщини до Швейцарії у листопаді 1944 р., він запросив Перласку супроводжувати його у безпечне місце. Однак Перласка вважав за краще залишитися в Угорщині. Уряд Угорщини наказав очистити будівлю іспанського посольства та екстериторіальні будинки, де ховалися євреї. Перласка негайно зробив неправдиву заяву про те, що Бріз повинен повернутися з короткої відпустки, і що він тим часом призначений його заступником. Всю зиму Перласка активно приховував, захищав та годував тисячі євреїв у Будапешті. Він продовжував видавати посвідчення безпеки (ініційовані Брізом) на основі іспанського закону, ухваленого в 1924 р., який надавав громадянство євреям сефардського походження (нащадкам іберійських євреїв, вигнаних з Іспанії наприкінці XV ст.).

У грудні 1944 р. Перласка врятував двох хлопчиків, коли їх загнали на вантажний потяг за наказом німецького підполковника. З грудня 1944 р. до 16 січня 1945 р. Перласка, обійнявши посаду Бріза в іспанському дипломатичному представництві, з власної ініціативи врятував тисячі євреїв.

Після війни Перласка жив в Італії. Він нікому, навіть членам своєї родини, ніколи не розповідав про свою гуманітарну діяльність. Лише в 1987 р. про це дізналися нащадки тих, кого врятував Перласка – родини угорських євреїв.

15 серпня 1992 р. Перласка помер від серцевого нападу.

9 червня 1988 р. Яд Вашем присвоїв Джорджо Перласці почесне звання Праведника народів світу. Він отримав нагороду в Яд Вашем у присутності представників Італії, Іспанії, Угорщини та Ізраїлю.

(1910–2008)

Польська соціальна працівниця та громадська діячка, членкиня польської підпільної організації під псевдонімом Іоланта. Під час Голокосту врятувала понад 2 500 єврейських дітей.

Народилася в сім’ї Станіслава Кшижановського та Яніни-Кароліни Гжибовської. Її батько брав участь у підпільній діяльності в період революції 1905 р., перебував у Польській соціалістичній партії і був лікарем за фахом. Він опікувався переважно євреями-бідняками, яким інші лікарі відмовляли в допомозі. Помер, заразившись від пацієнтів тифом. Після його смерті представники єврейської громади запропонували матері Ірени допомогу в оплаті її навчання. Після закінчення школи Ірена вступила до Варшавського університету на відділення польської літератури, стала членкинею Польської соціалістичної партії.

У грудні 1942 р. Ірена була обрана керівницею дитячого відділу щойно створеної Ради Допомоги Євреям («Жеґоти»). Як працівниця варшавської громадської служби, вона мала перепустку до гетто, де повинна була слідкувати за санітарно-гігієнічним станом. Адже німецька адміністрація була занепокоєна тим, що хвороби з гетто можуть швидко розповсюдитися за межі єврейського кварталу. У гетто Ірена носила «Зірку Давида» на знак солідарності з євреями. Маючи вільний в’їзд до гетто, вона зі своїми співробітниками вивозила єврейських дітей. Немовлятам давали снодійне, клали в маленькі коробки з дірками або в ящики з-під інструментів, старших дітей ховали під брезентом у кузові вантажівки, яка доставляла до табору дезінфекційні засоби. Деяких дітей виводили через підвали будинків, які безпосередньо прилягали до гетто. Крім того, у кузові машини сидів собака, навчений гавкати, коли автомобіль виїжджав з гетто; за іншою версією – собака сидів у кабіні, а водій наступав йому на лапу, щоб той гавкав і заглушав плач немовлят.

Ірена Сендлерова записувала дані всіх врятованих дітей на вузьких смужках тонкого паперу та ховала цей список у скляну пляшку, яку закопувала під яблунею в саду у подруги, щоб після війни розшукати родичів дітей. Врятованих дітей вона розміщувала у сиротинцях і католицьких монастирях, у польських сім’ях.

За свою діяльність Ірену заарештувало гестапо в 1943 р. і засудило до страти. Її врятувала «Жеґота», яка дала хабаря німецьким конвоїрам, і її таємно вивели з в’язниці. В офіційних паперах Ірена була оголошена страченою. До кінця війни І. Сендлерова ховалася, але продовжувала допомагати єврейським дітям.

У березні 1945 р., коли Варшава вже була звільнена, І. Сендлерова, на пропозицію комуністичного активіста Єжи Альбрехта, стала заступницею начальника Відділу соціальної допомоги. Вона доклала багато зусиль для відкриття сирітських притулків, будинків для людей похилого віку, а також спеціальних центрів для жінок і дівчат, які, залишившись у місті після поразки Варшавського повстання, виживали шляхом проституції.

Ірена Сендлерова розкопала свою схованку з даними про врятованих дітей і передала їх Адольфу Берману, голові Центрального комітету польських євреїв з 1947 до 1949 р. За допомогою цього списку співробітники Комітету розшукали дітей і передали родичам. Сиріт помістили у єврейські дитячі будинки. Пізніше більшість з них переправили до Ізраїлю.

Після встановлення в Польщі комуністичного режиму, Ірену Сендлерову викликали на допити за її співпрацю з урядом Польщі у вигнанні та Армією Крайовою.

Вийшла на пенсію в 1967 р., але до 1984 р. продовжувала обмежено працювати у бібліотеці при медичному коледжі.

19 жовтня 1965 р. за порятунок євреїв Ірені Сендлеровій було присвоєно почесне звання Праведниці народів світу.

(1897–1957)

Німецький військовий інженер, який рятував євреїв під час Голокосту в Литві.

Народився в Дармштадті (Німеччина) у родині військових. Був ветераном Першої світової війни, з якої повернувся інвалідом (параліч лівої ноги). Здобув інженерну освіту. 1 грудня 1931 р. вступив у НСДАП. Протягом 1931–1933 рр. К. Плагге працював місцевим організатором партії. Вступив у конфлікт із керівництвом після 1933 р., коли А. Гітлер захопив владу. К. Плагге не хотів приймати нацистські расові теорії. Але замість того, щоб покинути партію, він спробував домогтися змін зсередини, для цього обійняв посаду наукового лектора й керівника нацистського освітнього інституту в Дармштадті. Через його відмову викладати нацистську расову ідеологію, був звільнений зі своєї посади в 1935 р. і вийшов з партії.

У 1934 р. К. Плагге почав працювати в інженерній компанії Hessenwerks, якою керував Курт Гессе (його дружина Еріка була наполовину єврейкою). У 1938 р. Гессе отримав наказ нацистів негайно розлучитися зі своєю вагітною дружиною. Коли він відмовився, надійшла вказівка К. Плагге звільнити свого партнера зі спільного бізнесу. К. Плагге не зробив цього. А коли Еріка Гессе народила сина, його хрещеним батьком став Карл. Це був хоч якийсь захист для дитини. Того ж року Карл став головним інженером Hessenwerks.

У 1939 р. з початком Другої світової війни К. Плагге був призваний у Вермахт як капітан запасу. Служив у Польщі, став свідком злочинів, які змусили його прийняти рішення діяти супроти нацистів. У 1941 р. Карл був призначений командувачем інженерного підрозділу технічного обслуговування транспортних засобів 562 (або HKP 562), який забезпечував технічну обслугу і ремонт військової техніки. Після початку німецько-радянської війни HKP 562 був розгорнутий у Вільнюсі. К. Плагге видавав робочі посвідчення чоловікам-євреям, що дозволяло їм вважатися основними і кваліфікованими працівниками незалежно від їх походження. Цей документ захищав робітника та його родину від операцій СС, що проводились у Вільнюському гетто. К. Плагге добре ставився до своїх працівників. Він був майже повновладним у своєму закладі, зберігаючи незалежність. Вмів керувати і організовувати своїх підлеглих, призначав працівників-антисемітів на роботи так, щоб вони не зустрічалися з працівниками-євреями, закрив очі на контрабанду і чорний ринок, які дозволяли робітникам вижити. У 1943 р., після переговорів з СС, К. Плагге збільшив кількість працівників. У липні того ж року в нього було 394 єврея, а на момент ліквідації гетто у вересні – понад тисяча.

Після повстання у Варшавському гетто у квітні 1943 р. і зростання активності радянських партизанів, голова СС Г. Гіммлер вирішив ліквідувати всі гетто. Зокрема, Вільнюське гетто було розцінене як загроза через великий підпільний рух у ньому і близькість партизанів у лісах навколо міста. Майор К. Плагге отримав дозвіл СС на створення єврейського робочого табору для HKP 562 на вулиці Субачаус у передмісті Вільнюса. HKP 562 був єдиним підрозділом Вермахту, якому дозволялося залишити єврейських робітників. 16 вересня 1943 р. К. Плагге перевіз понад 1 000 своїх єврейських робітників та їхні сім’ї з Вільнюського гетто в табір HKP, де вони залишалися у відносній безпеці. Кількість євреїв у таборі на початку 1944 р. сягала 1 250 осіб. Близько 60 % євреїв працювали в майстерні з ремонту автомобілів або з ремонту військової форми Вермахту. К. Плагге створив різні виробництва для інших своїх працівників, зокрема кролячу ферму, розплідник і столярну майстерню, оголосивши всіх своїх працівників необхідними для військових дій. Він рішуче чинив опір зусиллям СС щодо усунення цих працівників.

Влітку 1944 р. табір мав бути ліквідований, а К. Плагге було заборонено брати робітників із собою. Знаючи про це євреї зробили укриття (маліни) в таборі в секретних бункерах, у стінах і на горищі. 1 липня 1944 р. К. Плагге виступив з неформальною промовою перед ув’язненими-євреями у присутності обершарфюрера СС Ріхтера, оголосивши, що їх усіх перевезуть в інше місце. У виступі завуальовано, знаками Карл Плагге попередив своїх підлеглих про небезпеку.

Коли есесівці прийшли в табір 4 липня, 500 євреїв, які з’явилися на перекличці, були страчені в Понарах. Інші або намагалися втекти, або ховалися в таборі. Близько 250 євреїв пережили обшуки і були звільнені Червоною армією 13 липня 1944 р.

К. Плагге постав як обвинувачений на Нюрнберзькому процесі в 1947 р. і був визнаний пособником нацистської партії, чия діяльність із порятунку євреїв проводилася з гуманітарних міркувань, а не у формі явної опозиції нацизму. Ті євреї, які вижили, дали свідчення на його захист. Помер Карл Плагге від серцевого нападу в Дармштадті 19 червня 1957 р. У 2000 р. історія порятунку євреїв Карлом Плагге була розкрита сином вцілілої у HKP 562 Перл Гуд.

У 2005 р., після двох невдалих клопотань, Яд Вашем все-таки присвоїв Карлу Плагге почесне звання Праведника народів світу.

(1900–1986)

Японський дипломат, віце-консул Японської імперії в Каунасі (Литва). Допоміг понад 6 000 польських і литовських євреїв покинути країну, видаючи транзитні японські візи, за якими був можливий виїзд на Далекий Схід через територію СРСР. Єдиний представник Японії, якого визнано Праведником народів світу.

Народився в 1900 р. в Японії. У 1918 р. вступив до Університету Васеда в Токіо, де вивчав англійську літературу. Однак завершити навчання не зміг через нестачу коштів. У 1919 р. склав іспит на стипендію міністерства закордонних справ. Т. Сугіхара був відправлений у Харбін (Китай), на той час – центр російської еміграції, – для вивчення російської мови. У 1924 р. розпочав роботу в японському посольстві в Харбіні, де прийняв християнство. Після закінчення навчання Т. Сугіхара працював у Міністерстві закордонних справ Японії. Вів переговори з СРСР про купівлю Китайсько-Східної залізниці японцями. У 1938 р. працював в японському посольстві у Фінляндії.

У листопаді 1939 р. Тіуне був призначений до Каунасу на посаду консула Японії. Серед його обов’язків було також спостереження за маневрами німецької армії вздовж кордону, щоб доповідати японському штабу про початок очікуваного нападу Німеччини на СРСР. Коли влітку 1940 р. Литва була анексована СРСР, усі іноземні дипломати мали покинути Каунас до кінця серпня. Т. Сугіхара вже збирав валізи, коли йому повідомили про єврейську делегацію, яка перебувала на вході до консульства та просила аудієнції у нього. Вони просили неможливого. Єврейські біженці в Литві перебували у скрутному становищі, коли кордони всіх країн світу закрилися перед ними, стало практично неможливо отримати еміграційні візи. У відчайдушній спробі знайти країну, яка дозволить їм в’їзд, з’ясувалося, що голландська колонія Курасао не потребує віз. Тому вони звернулися до японського консула з проханням видати їм транзитні візи. Делегацію очолював Зерах Вархафтіг – єврейський біженець, який за багато років стане міністром в уряді Держави Ізраїль.

Японський консул запросив дозвіл у керівництва, але ніщо не говорило про те, що МЗС Японії погодиться виконати це незвичайне прохання. Однак Т. Сугіхара, стурбований становищем біженців, почав видачу віз за власною ініціативою, не чекаючи відповіді з міністерства. Відповідь з Токіо надійшла через дев’ять днів, у дозволі на видачу віз було відмовлено. Але Т. Сугіхара продовжував видавати візи. За короткий час, що залишився до закриття консульства та свого від’їзду, Т. Сугіхара видав близько 3 500 транзитних віз. Завдяки японському консулу, єврейські біженці змогли виїхати з Європи та порятуватися від знищення, яке почалося через рік.

З Каунаса Т. Сугіхару відправили відкривати консульство в Кенігсберзі (нинішньому Калінінграді), а потім перевели до Бухаресту. У 1946 р. після повернення до своєї країни Т. Сугіхара був звільнений зі складу дипломатичної служби Японії. На його думку, це стало наслідком його непокори наказам під час роботи консулом у Каунасі. З того часу він заробляв на життя випадковими підробітками.

Т. Сугіхара помер в Японії у 1986 р. Нині в Японії його вважають героєм.

4 жовтня 1984 р. за порятунок євреїв Тіуне Сугіхарі було присвоєно почесне звання Праведника народів світу.

(1907–1967)

Американський журналіст, який у часи Другої світової війни організував рятування біженців з окупованої німцями Франції. Створена ним підпільна мережа в Марселі допомогла рятувати євреїв та антифашистів. Група Фрая переводила людей через Піренеї до Іспанії або доправляла до французьких колоній.

Згідно з угодою про перемир’я, підписаною після падіння Франції у червні 1940 р., Франція зобов’язувалася видавати Німеччині всіх осіб, які перебувають у розшуку гестапо. Серед них було чимало представників інтелектуальної еліти – євреїв за походженням. Біженці з Німеччини – противники нацистського режиму, які свого часу знайшли притулок у Франції, знову потрапили під владу гітлерівців і знову їм загрожувала смертельна небезпека. З метою допомоги цим людям уникнути арешту та повернення до Німеччини, у Нью-Йорку було створено Надзвичайний комітет із порятунку. На прохання дружини президента США Елеонори Рузвельт, Державний Департамент США погодився зробити виняток у своїй міграційній політиці та надати додаткові візи 200 біженцям. Варіан Фрай, фахівець із класичної літератури, редактор Інформаційного агентства у Нью-Йорку, був направлений Надзвичайним комітетом з порятунку до Франції. Він мав дістатися Марселя, де перебувало багато біженців, і вивезти їх з окупованої Франції. На руках В. Фрай мав список із 200 імен та 3 000 доларів на рахунку.

Чутки про прибуття В. Фрая швидко поширилися, і сотні людей почали звертатися до нього за допомогою. Незабаром він зрозумів, що американське консульство не збирається допомагати цим людям і йому доведеться діяти самостійно. Він винайняв контору, взяв собі у поміч співробітників – колишніх американських громадян. Так було створено Американський центр порятунку, через який щодня проходило від 60 до 70 людей.

В. Фрай зумів організувати серйозну підпільну діяльність. Його офіс став центром як легальних, так і нелегальних способів порятунку євреїв. Коли дві сотні американських віз було видано, співробітники Фрая намагалися зробити візи до інших країн. Деяких біженців під виглядом демобілізованих солдатів таємно вивозили на французьких транспортних суднах у північну Африку, на той час контрольовану Францією, інших – переправляли суходолом.

Діяльність В. Фрая досягла такого розмаху, що важко було тримати її в секреті. Французька поліція вирішила вжити заходів проти нього. Посольство США при уряді Віші та американське консульство в Марселі, дотримуючись суворої імміграційної політики своєї країни, не захистили В. Фрая. У 1941 р. його заарештувала французька поліція та депортувала до США.

За оцінкою В. Фрая, до травня 1941 р. через його контору пройшли 15 000 осіб. Близько 4 000 людей вдалося врятувати, зокрема 1 000 з них були нелегально вивезені із Франції.

Після вимушеного повернення Варіана Фрая на батьківщину, ФБР встановило за ним спостереження. Його колишні колеги та друзі уникали опального журналіста. До своєї смерті в 1967 р., у віці 59 років, він заробляв на життя викладацькою діяльністю.

21 липня 1994 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв Варіана Фрая почесного звання Праведника народів світу. Нагороду отримав його син.

(1869–1951)

 Блаженний священномученик католицької церкви, український релігійний діяч, архімандрит монахів Студійського уставу, граф, рідний брат митрополита Андрея Шептицького.

Климентій народився в аристократичній родині у с. Прилбичі (нині село в Яворівському р-ні Львівської обл.). При хрещенні йому дали ім’я Марія Казимир. Початкову освіту здобув удома від найманих вчителів під наглядом матері. Закінчив гімназію св. Анни у Кракові. Навчався в університетах у Кракові, Мюнхені, Парижі. У 1892 р. отримав ступінь доктора права у Кракові. Одночасно закінчив Інститут лісівництва.

Працював адвокатом, допомагав батькові управляти сімейними маєтками, був послом Галицького сейму, депутатом австрійського парламенту, співавтором «Загального австрійського закону про ліси». Коли в 1907 р. розпустили австрійський парламент, Казимир вирішив завершити свою політичну діяльність. Зайнявся суто адміністративною роботою, а також почав вести господарство в маєтку Шептицьких у Дев’ятниках.

У 1911 р. вступив до бенедиктинського монастиря в Бойроні (Німеччина). У 1912 р. перейшов у греко-католицький монастир Студійського уставу в Кам’яниці (Боснія), де прийняв чернецтво й отримав ім’я Климентій. У 1915 р. став ієромонахом, здобув богословську освіту. У 1918 р. став настоятелем Унівського монастиря, a з 1926 р. – ігуменом студитів Свято-Успенської Унівської лаври. У 1936–1937 рр. спільно з рідним братом Андреєм склав статут для монахів Студійського уставу. Брав участь у заснуванні жіночого студитського монастиря в Якторово (Польща).

Під час Другої світової війни брав участь у порятунку євреїв, який організовував його брат, митрополит Андрей Шептицький. У монастирях вони переховували понад 200 дітей, яким роздали фальшиві документи з українськими іменами та прізвищами.

Географія місць переховування євреїв вражає. У Львові їх ховали в Митрополичих палатах і в Монастирі святого Йосифа на вул. Петра Скарги, у Свято-Іванівській лаврі, в Українському шпиталі «Народна лічниця», що був місцем не лише переховування, а й лікування євреїв. Ще одна важлива локація – взуттєва фабрика «Солід» на Трибунальській. Ховали у різних монастирях в Уневі, Зарваниці, Підлютому на Станіславівщині, Коростові на Сколівщині, Дорі на Гуцульщині, Якторові, Перемишлянах, Підгайцях та ін. Більшість цих осередків постали завдяки отцю Климентію, за задумом митрополита Андрея.

Восени 1944 р. митрополит Йосип Сліпий звів Климентія Шептицького у сан архімандрита монахів Студійського уставу і призначив керівником делегації на переговорах з органами радянської влади. Проте СРСР взяв курс на ліквідацію унії та приєднання греко-католиків до Російської православної церкви (РПЦ). У 1945 р. всі греко-католицькі єпископи були заарештовані (ніхто з них не погодився перейти в православ’я), і церкву фактично очолив архімандрит Климентій, який закликав священників не погоджуватися на перехід під юрисдикцію РПЦ. Влітку 1945 р. він зібрав 61 підпис греко-католицьких священників з проханням звільнити заарештованих єпископів і припинити переслідування греко-католиків. На це радянська влада відповіла забороною отцю Климентію проживати у Львові. Він переїхав до Унева.

Направлений до Ватикану лист з описом переслідувань, яким піддавалися греко-католики, був перехоплений органами НКВС, що і стало причиною арешту архімандрита Климентія 5 червня 1947 р. Климентій Шептицький був засуджений на 25 років. Спочатку перебував у Київській внутрішній в’язниці МВС, де зазнав найбільших знущань. Пізніше його відправили до Москви у внутрішню в’язницю МДБ СРСР. Більшу частину свого перебування у Владимирському централі о. Климентій провів у медичному корпусі.

Помер 1 травня 1951 р. у Владимирському централі. Похований під його стінами в попередньо виритій ямі 3 травня вночі. Його могилу відшукати так і не вдалось.

14 лютого 1995 р. за порятунок євреїв Яд Вашем удостоїв бл. Климентія Шептицького почесного звання Праведника народів світу.

(1918–2007)

Польський вчений-матеріалознавець, який сприяв порятунку 26 львівських євреїв під час Голокосту у Дніпропетровську.

Народився 2 листопада 1918 р. в с. Костеїв Жовківського повіту Львівського воєводства Другої Речі Посполитої (нині Жовківський р-н Львівської обл.) у сім’ї дрібного землевласника. Його батько, Павло Ходоровський, був учасником Першої світової війни. Разом із другом і сусідом-євреєм Якубом Сехером після т.зв. Карпатської кампанії потрапив до російського полону, був у Середній Азії і повернувся додому тільки після падіння Російської імперії у 1917 р. Ходоровські та Сехери підтримували дружні відносини до 1942 р., коли єдину єврейську родину Костеїва нацисти вивезли до містечка Куликів, звідки, найімовірніше, до табору смерті Белжець.

Спочатку Ян вчився в Жовквівській гімназії, а з 1934 р. – у ІХ Львівській чоловічій гімназії ім. Яна Кохановського (нині Художній ліцей). Протягом 1937–1941 рр. навчався у Львівській політехніці на механічному факультеті. У студентські роки брав участь у діяльності «Союзу демократичної молоді» – молодіжної організації лівої спрямованості, що протидіяла дискримінаційним практикам в освіті та побуті Другої Речі Посполитої, спрямованим, передусім на євреїв. З початком Другої світової війни в 1939 р. Ян продовжував навчання у Львівській політехніці.

З початком німецько-радянської війни у червні 1941 р. Ян залишає Львів, розуміючи небезпеку через його студентський активізм, та прямує до рідного Костеїва. Але тут його заарештувала місцева українська міліція, але юнаку вдалося втекти з-під варти. Ян знову подається до Львова, де оселяється у своїх друзів, а пізніше у своєї нареченої – Софії Подоляк, з якою був знайомий ще з довоєнних часів.

У грудні 1941 р. Ян Ходоровський влаштувався на роботу в німецьку будівельну фірму «Gebruder Zeitner», керівництво якої планувало розширення та створення низки філій на окупованих cхідних територіях. Німецькі підприємці потребували кваліфікованих технічних працівників, а Ян Ходоровський з гімназійних часів чудово володів німецькою мовою та мав незакінчену вищу технічну освіту. Ян займався підбором персоналу, зокрема, і для недавно відкритого компанією виробництва в окупованому Дніпропетровську, що входив до складу райхскомісаріату «Україна». Разом з Яном Осташевським та учасником польського підпілля Казиміром Банею Яну Ходоровському вдалося оформити всі належні документи і отримати необхідні довідки для найму на роботу працівників у компанію «Gebrüder Zeitner». Наприкінці червня – на початку липня 1942 р. група будівельних спеціалістів фірми «Gebruder Zeitner» на чолі з Яном Ходоровським вирушили на Схід до місця безпосередньої роботи у Дніпропетровську. З 42 осіб 26 були євреями.

У Дніпропетровську групу розмістили у будівлях Транспортного інституту (колишній Дніпровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна, нині Український державний університет науки і технологій). До її завдань входило виконання замовлень окупаційної влади щодо будівництва та ремонту різноманітних цивільних та військових об’єктів на території міста. У зв’язку з наближенням фронту, філію у Дніпропетровську ліквідували, і влітку 1943 р. група працівників переїхала до прифронтової Макіївки на Донеччину. Усі працівники, зокрема 26 євреїв, благополучно дочекалися приходу радянських військ восени 1943 р.

Під час роботи у Дніпропетровську і в Макіївці Ян Ходоровський підтримував контакти з польським підпіллям, через що був заарештований німецькою військовою розвідкою. Потрапив у в’язницю спочатку в Дніпропетровськ, а потім у Миколаїв, але зміг звідти втекти в березні 1944 р.

У 1945 р. Ян Ходоровський повернувся до Львова та разом із родиною своєї нареченої був переселений зі Львова на територію Польщі. Цікаво, що родина Софії Подоляк також долучилася до порятунку євреїв Львова. Зокрема, у своєму будинку вона та її батьки – Марія і Михайло Подоляки надали притулок трьом євреям. Тільки завдяки цьому їм вдалося врятуватися від вивезення до табору смерті або розстрілу в самому Львові.

Після завершення Другої світової війни Ян Ходоровський повернувся до своєї мрії стати інженером. У 1946 р. він завершив навчання в Сілезькій політехніці. У 1964 р. Ян Ходоровський отримав вчене звання професора. Протягом різних періодів він очолював та був керівником підрозділів провідних наукових і технічних інституцій Польщі, зокрема Інституту точної механіки, Інституту авіації. Останнім місцем його роботи була Варшавська політехніка.

Помер Ян Ходоровський 25 липня 2007 р. Він та його дружина Софія (померла у 2011 р.) були поховані на почесному Військовому цвинтарі на Повонзках у Варшаві.

14 квітня 1993 р. за порятунок євреїв Яну Ходоровському, а також його дружині Софії було присвоєно почесне звання Праведників народів світу.

(1908–1974)

Судетський німецький промисловець, який врятував близько 1 200 євреїв під час Голокосту, надавши їм роботу на своїх заводах у Польщі та Чехії.

Оскар Шиндлер народився 28 квітня 1908 р. в австро-угорському місті Цвіттау (нині Чехія) у католицькій родині Ганса Шиндлера і Францишки Лузер. Родина походила з Відня і рідною мовою була німецька. Оскар закінчив техучилище, проте не отримав атестат, тому наступні три роки працював на фірмі батька. У 1928 р. він одружився.

Оскар спочатку займався бізнесом та, збанкрутувавши в роки Великої депресії, був завербований нацистською розвідкою. Незабаром був викритий і перебував в ув’язненні з липня до жовтня 1938 р. У 1939 р. Шиндлер вступив до НСДАП, переїхав із дружиною у Краків. Там він заснував завод із виробництва металевого посуду на самому початку Другої світової війни. Як «арієць» отримав завод «Емалія», що раніше належав єврейському підприємцю Натану Вюрцелю. Після відкриття заводу Шиндлер найняв 7 єврейських співробітників, серед них були колишні співвласники – Вольф Глайтман, Натан Вюрцель, Абрахам Банкір та 250 поляків. Наприкінці 1942 р. підприємство перетворилося на гігантський завод з виробництва емальованого посуду та амуніції для німецької армії, з територією 45 тис.м², на якому працювало 800 осіб, 370 з-поміж них були євреями з Краківського гетто.

Із часом особистий інтерес до збагачення поступився всеохопному прагненню врятувати якомога більше людей з-під влади нацистських переслідувачів. У своїх зусиллях зберегти життя єврейським робітникам він був готовий пожертвувати не лише всіма своїми коштами, а й власним життям. Число єврейських працівників зростало, досягнувши максимального рівня 1000 осіб в 1944 р. Виграшним в розробленому Шиндлером плані порятунку євреїв було привілейоване становище його підприємства як «нагального для військової економіки Німеччини». Цей статус дозволяв Шиндлеру як отримувати прибуткові військові контракти, так і залучати до роботи євреїв. Коли його людям загрожувала депортація до табору смерті Аушвіц-Біркенау, він вимагав їхнього звільнення, стверджуючи, що відсутність кваліфікованих робітників серйозно зашкодить виробництву продукції, важливої для військової економіки. Він не зупинявся перед фальсифікацією документів обліку, записуючи дітей, домогосподарок та юристів як фахівців-механіків та слюсарів по металу, тим самим даючи роботу якомога більшій кількості некваліфікованих або тимчасово непрацездатних робітників.

У березні 1943 р. Краківське гетто було ліквідовано, а євреї, які залишилися, були переведені в концтабір Плашув на околиці Кракова. Шиндлер домігся у гауптштурмфюрера СС Амона Гета, жорстокого коменданта табору, дозволу створити філію табору для єврейських робітників його фабрики в Заблочі. Там легше було створити відносно терпимі умови існування євреїв, збільшити їхній убогий раціон харчування продуктами, купленими на чорному ринку за власний кошт Шиндлера. На територію філії було заборонено входити есесівцям.

Наприкінці 1944 р. концтабір Плашув і його філії отримали вказівку евакуюватися у зв’язку з наближенням Червоної армії. Більшість в’язнів – понад 20 000 чоловіків, жінок та дітей – були відправлені до таборів знищення. Отримавши наказ про евакуацію, Шиндлер звернувся до спеціального відділу Верховного командування збройних сил Німеччини і зумів отримати офіційний дозвіл на продовження виробництва на фабриці, яку він та його дружина Емілі відкрили у Брюннліці, на їхній батьківщині у Судетах. Передбачалося, що всі робітники із Заблочі, до яких було додано і велику кількість в’язнів табору Плашув, переїдуть на нову фабрику. Проте, замість Брюннліца 800 чоловіків – серед них 700 євреїв – та 300 жінок зі списку Шиндлера були відправлені до таборів Гросс-Розен та Аушвіц-Біркенау.

Дізнавшись про те, що сталося, Шиндлер, у першу чергу, подбав про звільнення чоловіків з табору Гросс-Розен, а потім надіслав свою особисту секретарку в Аушвіц для переговорів про звільнення єврейських жінок. Остання зуміла домовитися, пообіцявши платити за кожну робітницю 7 німецьких марок на день. Це єдиний випадок в історії таборів знищення, коли такій великій групі людей дали змогу залишити територію табору живими, коли газові камери ще функціонували.

В останні дні війни, перед самим приходом Червоної армії до Моравії, Шиндлеру вдалося перебратися до Німеччини, у зону, контрольовану союзниками. У 1948 р. Оскар Шиндлер емігрував до Аргентини, але через десять років повернувся у ФРН і надалі багато подорожував різними країнами, де осіли врятовані ним люди. В останні роки свого життя Шиндлер жив на допомогу єврейських організацій та подарунків врятованих ним людей. Оскар Шиндлер помер 9 жовтня 1974 р. та похований в Єрусалимі на горі Сіон.

У 1962 р. на честь Оскара Шиндлера було посаджено дерево на Алеї Праведників. 24 червня 1993 р. за порятунок євреїв Оскар та Емілі Шиндлер були удостоєні почесного звання Праведників народів світу.