Ципіна Неллі Львівна

Свідчить про свій порятунок родиною Зубкових: Василем Юхимовичем і Марією Федорівною.

Я, Ципіна Неллі Львівна, уроджена Гордон, 1932 р. народження, єврейка. Перед початком війни я проживала в м. Горлівка Донецької області, на вулиці Сталінській №38, кв. 1. Батько, Гордон Лев Менделевич, 1906 р. народження, гірничий інженер, працював у гірничорятувальному загоні. Мати, Гордон Зінаїда Борисівна, 1911 р. народження, домогосподарка. Брат, Гордон Еммануїл Львович, 1935 р. народження, школяр.

Після закінчення першого класу я перебувала на канікулах у Дніпропетровську [нині Дніпро]^[1] у родині мого дідуся, Фруміна Бориса Гершковича, 1874 р. народження, та тітки, Фруміної Розалії Борисівни, 1898 р. народження, які проживали на вул. Дзержинського [нині вул. В. Вернадського] (номера будинку я не пам’ятаю). Коли почалася війна, дідусь і тітка щодня чекали, що за мною приїде хтось із батьків. Однак цього не сталося. Як потім з’ясувалося, батько у перші ж години війни був мобілізований, а мати з братом були терміново евакуйовані в Бузулук Чкаловської області [нині Оренбурзької області, РФ].

[…]

Увечері 11^[2] жовтня 1941 р. двірник повідомив нам, що ми повинні з’явитися завтра вранці з речами та продуктами до певного місця збору. Вранці ми вийшли у вказаному напрямі. На вулицях був розклеєний наказ військового командування про збір євреїв. За ухилення від виконання наказу загрожував розстріл. У нижній частині проспекту Карла Маркса [нині просп. Д. Яворницького] утворилася колона, яка потрапила в оточення поліцаїв із собаками. Колона рушила. Люди під час руху припускали, що нас ведуть на товарну станцію для відправлення в Палестину. Колона зупинилася біля глибокого яру. Речі наказали скласти осторонь. Через деякий час з боку яру почулися кулеметні черги, які не припинялися. Люди зрозуміли свою долю. Коли стрілянина припинилася і настали сутінки, люди, які залишилися в живих зробили спробу розбігтися в розсипну. Поліцаї відкрили інтенсивну стрілянину, і люди інстинктивно притиснулися до землі. […]

На світанку знову застрочив кулемет, і колона ставала все менше і менше. Протягом дня на машинах підвозили нові й нові партії євреїв. […] До кінця другого дня ми опинилися біля трагічної межі. У момент розстрілу, мабуть, дідусь закрив мене від куль своїм тілом і штовхнув у яр. Отямилася я від холоду і важкості, що навалилася на мене. Я почала пробиратися між трупами і через невеликий шар землі виповзла на поверхню. Коли я досягла краю яру, то раптом почула окрик: «Устань!». Переді мною стояв німецький офіцер, якого я вже два дні помічала у зоні розстрілу. […] Я була вся в бруді та крові. Мене знобило, я плакала і казала, що я приїхала з Донбасу в гості, що я росіянка, що я потрапила випадково з людьми, до яких я приїхала в гості. По суті, я була мало схожа на єврейських дівчаток. Офіцер почав мене уважно розглядати. Потім він підвів мене до купи речей, узяв звідти велику картату хустку і накинув на мене. Крім того, він всунув у мої руки буханець хліба. Після цього офіцер провів мене через оточення поліцаїв. […] Тримаючись того ж шляху, яким ми йшли на розстріл, перемагаючи запаморочення та нудоту, я повернулася в той самий двір на вул. Короленка. Наша квартира була закрита, і я постукала до сусідки – тітки Насті, з дітьми якої грала. Тітка Настя впустила мене і поклала в ліжко. Тільки через тиждень я змогла піднятися. За цей час тітка Настя розповіла бездітним сусідам Зубковим про те, що в неї перебуває дівчинка з Донбасу, росіянка, яка приїхала в гості до сусідів-євреїв і тепер вона залишилася самотньою. […] Зубкови прийшли до тітки Насті, поговорили зі мною і погодилися взяти мене до себе.

[…] Приблизно через два місяці в наші двері почали сильно стукати, і в кімнату увійшли німецькі солдати на чолі з офіцером. За доносом, який вони мали, у сім’ї Зубкових проживає єврейська дівчинка. […] Марія Федорівна почала дуже плакати і переконувати офіцера, що я росіянка, сирота і навіть її далека родичка. Подивившись на мене […], офіцер зглянувся над нами, але в категоричній формі вимагав, щоб на мене були оформлені документи і я була офіційно усиновлена через міську управу. […]

Протягом приблизно двох місяців я була ув’язнена. Мене систематично викликали на допити. Кілька разів жорстоко побили. […] Батько Василь повернувся із села і привіз необхідну довідку. Мене випустили з ув’язнення. […]

Н. Л. Ципіна^[3]

^[1] Тут і далі в дужках курсивом вказані примітки редактора.

^[2] Найімовірніше, йдеться про 12 жовтня, напередодні масових розстрілів євреїв Дніпропетровська 13–14 жовтня 1941 р. (прим. ред.)

^[3] Спогади подані в перекладі з російської зі збереженням стилістики та граматики. Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 1. Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2008. С. 148–155.

25 жовтня 1998 р. за клопотанням Ципіної Неллі Львівни її рятівникам Зубковим Василю Юхимовичу та Марії Федорівні посмертно присвоєно почесне звання Праведників народів світу.