Безуглова Лідія Василівна

Свідчить про свій порятунок українською родиною Пономаренків – Павла Максимовича та Матрони Іванівни

[…] Моє дівоче прізвище Л. В. Савельєва. Народилася в м. Дніпропетровськ [нині Дніпро]^[1] 12 вересня 1936 р. До війни жила з батьками в Дніпропетровську за адресою проспект Пушкіна [нині просп. Лесі Українки], 17/8. Батько – Савельєв Василь Микитович, українець, 1910 року народження. Мати – Савельєва (дівоче прізвище Ткач) Нехама Лейбівна, єврейка, 1915 року народження. Сестра – Савельєва Любов Василівна, народилася 6 березня 1941 р.

Коли почалася Вітчизняна [німецько-радянська] війна, батько був призваний до армії. До цього він працював на млинкомбінаті, а ми втрьох виїхали до батьків тата в село Микільське Солонянського [нині Дніпровського] р-ну Дніпропетровської обл. Побувши там трохи, мама з Любою пішли до міста, бо в селі швидко поширилася чутка, що мама єврейка. Мене ж відвели до сусіднього села, потім до іншого, третього. Я пам’ятаю, що була то у бабусі Марфи, то у бабусі Домахи і бабусі Зіни. Потім я дізналася, що це були села Круте, Зоря та Оріхове [усі Дніпропетровської обл.].

Батько, перебуваючи на фронті під Одесою (як потім він мені говорив), у вересні 1941 р. потрапив у полон, звідки втік і прийшов у село Микільське. Він дізнався від свого двоюрідного брата Савельєва Тимофія Фотійовича, що мама з Любою, коли вона прийшла з Микільського у свою квартиру в місті, потрапила під облаву в середині жовтня 1941 р. [масовий розстріл євреїв у Дніпропетровську відбувся 13–14 жовтня 1941 р.], і їх у колоні євреїв погнали містом, а потім розстріляли в яру лісорозсадника біля транспортного інституту [нині парк ім. Ю. Гагаріна].

Батько забрав мене із села Оріхове, відвіз до Дніпропетровська і залишив у родині свого товариша по роботі Павла Максимовича Пономаренка та його дружини Матрони Іванівни Пономаренко. У них було дві доньки – Валентина та Галина, 1931 та 1934 рр. народження. Вони жили у приватному будинку на вулиці Токарна, 5 [район вул. Робочої], це була околиця міста.

Мій батько залишив мене в них, а сам пішов. Він був відправлений до Німеччини [на примусові роботи], звідти у грудні 1945 р. він потрапив до Ростовської обл., де працював на підприємстві до 1950 р. Потім він переїхав до Дніпропетровська. Я його побачила лише 1946 р., коли він приїжджав у відпустку.

У родині Пономаренків я була як дочка і називала Павла Максимовича татом, а Матрону Іванівну мамою. Я була записана в їхніх документах і мала прізвище Пономаренко. Вони знали мою маму, а Матрона Іванівна та моя мама зовні були схожі. Я на той час не знала, що Матрона Іванівна не моя мама. Вони мене дуже жаліли і, як Валю та Галю, називали мене «наша донечка». Жили ми матеріально тяжко. Але навіть дівчата ходили в 1942 р. на базар продавати влітку холодну воду.

Павло Максимович не був призваний до армії, у нього була бронь і він повинен був евакуюватися з комбінатом та родиною. Але напередодні евакуації, як розповідала мама Мотя, вокзал розбомбили, і вони не поїхали, залишилися в окупованому місті. [...]

У 1943 р. перед приходом Червоної армії нас усіх гнали за місто, при цьому змушували проходити під шибеницями, на яких висіли люди, а тих, хто ухилявся, били нагайками. Вночі почалося бомбардування. Павла Максимовича поранило, але ми зуміли втекти в кукурудзяне поле, а потім пішли та потрапили до села Широке Солонянського [нині Дніпровського] р-ну. Павло Максимович у селі ходив на милицях. Коли нас звільнила Червона армія, ми повернулися до Дніпропетровська. Павла Максимовича везли на возі вручну. Відвезли його до лікарні на Канатну, де він помер 9 листопада 1943 р. у віці 39 років. Для нас це було велике горе, і нам стало жити ще важче. Матроні Іванівні запропонували нас трьох – Валю, Галю та мене віддати до притулку, але вона відмовилася. Тоді їй запропонували віддати в притулок тільки мене (це потім стало зрозуміло чому), але мама Мотя відповіла: «Жодну із трьох своїх доньок у притулок я не віддам». Пізніше вона пішла працювати у військову частину, що була на вул. Чичеріна [нині вул. Надії Алексєєнко]. Там вона, окрім зарплати, щодня отримувала на нас, дітей, казанок їжі.

У квітні 1944 р. родичі мого батька забрали мене із сім’ї Пономаренків до с. Микільське. Отже, в період окупації із середини жовтня 1941 р. до 25 жовтня 1943 р., а пізніше до квітня 1944 р. я жила в сім’ї Пономаренків. Дякую їм. Низький їм уклін за їхню мужність, тепло та ласку. [...]

Л. В. Безуглова,
м. Дніпропетровськ, жовтень 1998 р.^[2]

^[1] Тут і далі в дужках курсивом вказані примітки редактора.

^[2] Спогади подані в перекладі з російської зі збереженням стилістики та граматики. Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 1. Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2008. С. 161–174.

Доньки Пономаренків Валентина та Галина згадували:

[...] Пам’ятаємо, як Ліду ми побачили вранці. Батько і мати сказали нам, що це наша сестра Ліда, а оскільки вона боязка, ми повинні її жаліти й оберігати. «Нікуди одну не відпускати і, якщо хтось вас запитає, що це за дівчинка, відповідати, що це ваша сестра». Ще сказали, що вона любить молоко, а тому прийшла до нас зі своєю козою. Ми її з Лідою мали пасти і траву для неї рвати. [...]

Наша мама завжди одягала нас трьох в однаковий одяг і обов’язково на голову однакові хустки чи шапки, які вона шила зі старого одягу. Ми були схожі одна на одну і було видно, що ми рідні, тим більше, що Ліда називала наших батьків татом і мамою. [...]

З весни до осені Галина з Лідою рано йшли пасти козу, а Валентина приносила їм щось поїсти і говорила їм, коли можна приходити додому. А часто вони залишалися ночувати в печерах балки (яру), що розташовувалася неподалік від нашого будинку. Було також, що Ліда доглядала за хлопчиком 1938 року народження, сина нашої сусідки тітки Каті [Катерини Антонівни Москаленко] і дуже часто вона ночувала з ним у печерах. [...]

У негоду та в холоди проводили дні в сараї, часто там і спали, біля тієї ж кози, а бувало, Ліда з Галиною ховалися в собачій будці. Це потім ми дізналися, що батько спеціально зробив велику будку. [...]

14 червня 2001 р. за порятунок Лідії Савельєвої Яд Вашем удостоїв Павла Максимовича та Матрону Іванівну Пономаренків почесного звання Праведників народу світу.