Твердохлібова Ніна Миколаївна

[…] Народилася 21 вересня 1936 р. в м. Дніпропетровськ [нині Дніпро]^[1]. Закінчила Дніпропетровське медичне училище [нині Дніпровський базовий медичний коледж], і, як фельдшер, усе життя допомагала людям.

Страшні події Другої світової війни не оминули нашої родини. Я була ще маленькою, напевно, мені було близько п’яти років. Ми з мамою^[2] на той час жили у Дніпропетровську у своєму будинку № 27, на вузькій вулиці Кронштадтській [нині вул. Бородянська], розташованій неподалік від ринку «Озерка» та залізничного вокзалу.

[…]

В евакуацію мама відмовилася їхати, щоб у разі чого не втратити зв’язку з батьком. Ніхто не міг передбачити подальших подій, і вони домовилися, що в особливому випадку зможуть знайти один одного в с. Оленівка [нині село Самарівського р-ну Дніпропетровської обл.], звідки мама родом. […]

Одного дня я підслухала на вулиці розмову сусідів, які жили через паркан від нас із мамою. З розмови пам’ятаю таку фразу: «Забирають євреїв». […]

Як відбувалося «забирання», я не бачила – на вулиці та у дворі нічого не змінилося. Минуло кілька діб, настав вечір; ми, як завжди, лягали спати дуже рано, адже світла не було. Ми з мамою спали в одній кімнаті, бо частина нашого будинку була зайнята німцями (він був найкращий на вулиці, і сподобався німцям).

До нас вселили якогось офіцера в дуже важливому чині та його ад’ютанта. Офіцер спав у дальній кімнаті з вікнами надвір, ад’ютант – у вітальні, а через коридорчик – ми з мамою у кімнаті з вікнами надвір. […] Ми вже спали, […]  я прокинулася і […] почула якийсь звук. Мені здалося, що хтось дряпається у вікно. Надворі було холодно. Я, мабуть, злякалася і тихенько розбудила маму. Її ліжко стояло ближче до вікна та до вхідних дверей. У вікно не стукали, а саме шкрябали.

Мама встала, підійшла до вікна і відсмикнула фіранку […]. Ми побачили знайоме обличчя – сусідського хлопчика Ізю, його ні з ким не можна було переплутати: у нього було вогненно-руде волосся, він був дуже помітним. Мені завжди він здавався дорослим та високим, хоча йому було близько 14 років. Мама тихенько відчинила вікно, а двері до нашої кімнати були зачинені. Він вліз і сховався під моїм ліжком. Мама чимось його накрила і показала, приставивши палець до губ – «мовчіть». Взяла мене на руки і поклала із собою.

[…] Вранці німці нічого не помітили. Ад’ютант, як завжди, приніс начальникові їжу, і той снідав у своїй великій кімнаті. Тим часом ад’ютант приніс їжу і нам. […] Коли начальник поїв, вони з ад’ютантом пішли. Ми залишились у будинку втрьох.

Мама почала розпитувати, й Ізя розповів, що коли їх забрали, то повели, як виявилося, одразу на розстріл. Їх вишикували рядами, і почалася розправа. Якась сила змусила його впасти, перш ніж вистрілили. Ті, хто падав за ним, падали на нього. Він там, у ямі, пролежав дві доби. Людей усе вели та вели, стріляли та стріляли. Потім, за два дні, уже перестали розстрілювати. Довгий час було тихо, і хлопчик виліз. […] Коли він прибіг на нашу вулицю, то згадав про нас. Моя мама мала велику повагу серед сусідів. Він знав, що в нас розквартировані німці, і що вікна кімнати, де ми спали, виходять на вулицю, на протилежному боці якої стояв будинок, де жив Ізя. Тоді він наважився і з надією на порятунок почав дряпатися у вікно.

Мама […] налила німецький суп у тарілку та змусила Ізю поїсти. Тим часом вона зібрала якісь ковдри, пальта і відправила хлопчика в укриття – щось на зразок підвалу, під сходами та верандою. Ґанок у нашому будинку був високий: дві чи три сходинки. З коридору в це укриття вела ляда – вхід, як у льох, а звідти був вхід під веранду. Лежачи або на колінах можна було пролізти туди далі вглиб. Коли мама проштовхувала туди перину, мене поставили біля вікна, щоб дивилася, чи хтось не йде. Я бачила, як мама знайшла батьківські штани, ковдри та відро для туалету, і кинула туди. Ізя не повинен був давати про себе знати. Потім мама накрила дошками ляду – зазвичай вона завжди була накрита – і застелила доріжкою.

Годували хлопчика і прибирали за ним відро вдень, коли німці йшли до своєї комендатури. Так тривало кілька тижнів. Якось Ізя сказав мамі, що він піде. Тоді мама допомогла йому вилізти і знову сховала у спальні під моїм ліжком. Увечері, як завжди, прийшли німці, вручили мені шоколадку, нічого не помітили та не запідозрили. Потім вони повечеряли у великій кімнаті і лягли спати. Ми теж зробили вигляд, що заснули, але глибокої ночі мама тихенько відчинила вікно, й Ізя вистрибнув надвір. Так він пішов^[3].

Спогади Твердохлібової Н. М.,
записала її донька Порцева Л.,
м. Дніпро, 2018 р.^[4]

^[1] Тут і далі в дужках курсивом вказані примітки редактора.

^[2] Катерина Петрівна Твердохлібова не рідна мама Ніни. Її рідна мама Зоя Булгакова померла, коли дівчинці було близько 9 місяців.

^[3] Ізя вижив і через багато років випадково зустрівся на вулиці із своїми рятівниками.

^[4] Спогади подані в перекладі з російської зі збереженням стилістики та граматики. Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 8. Дніпро: Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»; Інститут «Ткума», 2021. С. 149–157.