Хочу розповісти про мою свекруху, Дробну Ганну Артемівну, 1911 року народження, яка під час окупації Дніпропетровська [нині Дніпро][1] врятувала єврейського хлопчика Ізю, восьми років.
Чоловік Ганни Артемівни пішов на фронт, а вона з дітьми, сином Віталієм (2 роки) та донькою Кларою (10 років), жила у Дніпропетровську на вулиці Барикадній, 11-а. […]
А Ізя вночі прибіг у двір і постукав до нашої двірнички, він якимось дивом порятувався. Хлопчик зняв туфельки і біг босоніж, щоб не було чути кроків. Він почав просити її, щоб вона його сховала, плакав, тремтів. Вона сказала йому: «Де ж я тебе сховаю? У мене лише одна комірка. Біжи до тітки Ані. Вона має льох, вона тебе сховає».
Моя свекруха сиділа на кухні, коли почула стукіт. Хлопчик камінцем стукав по ринві. Вона визирнула – нікого не видно. І тут почула дитячий голосок: «Тітка Аня, відкрийте! Я вам все розповім...». Відчинивши двері, жінка побачила напівроздягненого хлопчика, усього в крові. Ганна Артемівна впізнала Ізю, сина її знайомої. Його маму звали Мойра, усі її називали Манею. Виявилося, у Ботанічному саду розстріляли не лише маму, а й його сестру та брата. Вона його завела на кухню, а кухня була одна на двох із сусідами. Щоб люди не довідалися про захованого єврейського хлопчика, вона завісила вікно ковдрою, щоб не було видно, що горить світло, нагріла воду і викупала його, загорнула в халат, нагодувала. Потім узяла його до себе в кімнату і поклала спати на ліжку.
Вдень Ганна Артемівна тепло одягала Ізю та ховала у льоху, а на ніч забирала ночувати до себе. […] Ганна Артемівна ховала Ізю доти, доки німці не покинули Дніпропетровськ. У 1943 р. приїхала тітка Ізі, сестра його мами. Хлопчика вона забрала із собою.
[…]
Скупченко Лариса[2]
[1] Прим. ред.
[2] Спогади подані в перекладі з російської зі збереженням стилістики та граматики. Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 4. Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2011. С. 58–59.