Була осінь. Бабуся йшла вулицею Червоною [ніні вул. Троїцька][1] м. Дніпропетровська [нині Дніпра]. У районі Троїцького базару вона побачила юрбу людей, яких гнали німці з автоматами. Люди йшли дуже повільно, багато хто плакав. Одна худенька дівчинка трохи відійшла від натовпу, а бабуся вдала, що їй треба пройти якраз біля неї. Коли вона йшла повз дівчинку, то накрила її хусткою [цю хустку її онука, Олена Мединская, передала до Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»], обійняла і повела у бік будинків, ніби вона там мешкає.
Німець бачив все це, але вдав, що щось поправляє на нозі, потім відвернувся і продовжував стояти. Бабуся дворами привела дівчинку Софу додому на вулицю МОПРа[2], 55, нині проспект О. Поля. […] Софочку сховали на горищі біля димаря – там було тепло. Гестапо знаходилося навпроти двору[3], і поліцаї могли в будь-який час увірватися у двір з обшуком, забрати все, що захочуть і розстріляти за укриття євреїв.
Дівчинці було років чотирнадцять, худенька, з величезними карими очима та довгою товстою косою. Через те, що євреїв розшукували та розстрілювали, довго тримати у нас на горищі Софію було небезпечно. Адже було багато зрадників та шукачів навколо, які могли видати присутність дівчинки у нашому домі. Дідусь мав велику родину, багато дітей, серед них був і Андрій, від народження горбатий. Щоб урятувати дівчинку від можливої видачі німцям дідусь узяв у сусіда Бурбурни віз, сховав Софу під мішки з ганчір’ям і поїхав за продуктами до села Волоське [нині Дніпровського р-ну Дніпропетровської обл.] до зовиці Малої (імені, на жаль, не пам’ятаю). Вони благополучно дісталися і в льоху будинку зовиці сховали Софочку. Земляні сходи вели вниз, у льох.
Хата зовиці стояла на пагорбі біля Дніпра. Сусіди жили далеко: до них можна було потрапити через городи, сади, зарості кущів шипшини. Вдень дівчинка сиділа у холодному підвалі, а вночі господиня забирала її до хати, де годувала, купала та клала спати на піч. З дівчинкою на печі спала й бабуся, мати господині. Якось на село з літака було скинуто бомби: багато хто залишився без житла і тулився в будинках, що залишилися неушкодженими, по 2–3 сім’ї. Час був важкий і голодний. Весною до жінок прийшла невістка Саня Малая з маленьким Ванечкою на руках. І зовиця передала звістку дідові Петру, щоб терміново забрав «гостинець» – Софочку.
У місті німці вже не так лютували, і дід відвів дівчинку туди, де вона жила до війни. Щоб змінити зовнішність дівчинки і зробити менш помітною, їй відрізали косу, переодягнули в селянський одяг. На її прохання, дід із сином, горбатим Андрієм, відвели Софу в район «Озерки» та залишили там у її знайомих. […]
Спогади Мединської О. С.,
записала Селютіна Т.,
м. Дніпро, 2019 р.[4]
[1] Тут і далі в дужках курсивом вказані примітки редактора.
[2] Рос. Международная организация помощи борцам революции.
[3] Насправді гестапо розташовувалося на вул. Короленка, 4.
[4] Спогади подані в перекладі з російської зі збереженням стилістики та граматики. Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 8. Дніпро: Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»; Інститут «Ткума», 2021. С. 135–141.
Уляна Мойсеївна Рожко, рятівниця єврейської дівчинки Софії, 1937 р.
Уляна Мойсеївна Рожко із сином Андрієм, 1938 р.
Хустина, якою було врятовано єврейську дівчинку Софію. Джерело: Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»