Я народилася в 1928 р. Мої батьки, Потапчук Петро Сильвестрович, 1898 року народження, Потапчук Устина Опанасівна, 1900 року народження, жили в с. Мощони (на хуторі) колишнього Тучинського [нині Рівненського][1] району[…] Рівненської області. […] Мої батьки були віруючими (євангельські християни-баптисти), мали дуже добрі дружні відносини з єврейськими сім’ями Тучина, Межиріччя, Гощі, Костополя та Рівного. […]
[…] Почалася війна [німецько-радянська війна почалася 22 червня 1941 р.]. […] Спершу німці почали грабувати євреїв, потім створили гетто за колючим дротом і зігнали туди євреїв. Пішли чутки, що євреїв убиватимуть, але люди не вірили в це. В одну з ночей у моєї мами сильно заболіли зуби. Вранці я повезла маму в Тучин до лікаря Бортневського […]. Ми під’їхали до будинку лікаря, мама зайшла до нього першою, він її добре знав, за кілька хвилин вийшов Бортневський і покликав мене до хати. Я зайшла в будинок і побачила маму, яка сиділа в кріслі, а поруч стояли Іцик і Дуня – діти Сруля. Мама мені сказала: «Треба сховати на возі Іцика та Дуню». Я заїхала у двір ближче до будинку, розгорнула солому та сіно на возі так, щоб їх сховати. Коли Іцик із Дунею сховалися, вийшла мама і сіла на те місце, де вони лежали. Дорогою ми зустрічали німців, вони дивилися на нас, щось говорили, сміялися, а ми мовчки продовжували їхати. Біля будинку я загнала воза у клуню, щоб сусіди не бачили, кого ми привезли. Мама мовчки увійшла до хати, а я нагодувала коней. Іцик і Дуня залишилися в клуні, я теж пішла до хати. Заходжу та бачу, що в нас у кімнаті 11 людей євреїв: четверо з Тучина та 7 осіб із Костополя. Спочатку ми всіх їх нагодували, а потім почали ховати кого куди. За кілька днів ці євреї пішли, але прийшли інші, і так було постійно: одні приходили, інші йшли. У нашому будинку багато євреїв знайшли притулок, і знову, через кілька днів прийшли з Тучина Сігали – брати Біюмен та Зейдель, які до війни шили нам взуття, прийшли роздягнені до спідньої білизни, обидва плакали навзрид, заламували руки: їхні родини загинули.
Вони дивом уціліли і втекли від ями, де розстрілювали євреїв. За кілька днів прийшов Шльома з Межиріччя, який робив нам «столярку» для дому. Були дні, коли в нашому будинку збиралося 15–20 євреїв, хтось ішов до партизанів, хтось – до інших людей. […] Але невдовзі нас попередили добрі люди, що поліцаї-поляки і німці приїдуть шукати євреїв. Тоді я вночі відвезла їх до тітки Марії, маминої сестри, в село Пустомити [Рівненської обл.]. Вона жила метрів за п’ятдесят від лісу. Вночі вони спали в клуні у тітки, а рано вранці виходили до лісу. Як тільки я відвезла євреїв до тітки, вранці приїхали 5 німців і поляк-поліцай Завадські Бронек, перевернули все в нашому господарстві, але нікого не знайшли, навіть приготовлених нами таємних сховків. […]
Я з мамою за 4 дні з Гощанського табору від німців вивезли 53 особи. Полонених охороняв у таборі німець Артуль Біх, наш колишній сусід до війни. Я з мамою возила хліб полоненим і зустрілася з Біхом, коли кидала хліб через огорожу, який мама пекла вночі. Біх нам сказав, що полонені тут будуть ще 4 дні, розповів, в які дні він чергує. Полонені рили прохід під огорожею і вилазили в канаву, біля канави я чекала з возом, забирала полонених по 4–5 осіб і вивозила за 2–3 кілометри від табору, поверталася назад, щоб забрати решту. […]
Боровець Ганна[2]
[1] Тут і далі в дужках курсивом вказані примітки редактора.
[2] Спогади подані в перекладі з російської зі збереженням стилістики та граматики. Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 5. Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2012. С. 85–94.