Моя родина мешкала за адресою: проспект Карла Маркса [нині просп. Дмитра Яворницького][1], 73 у м. Дніпропетровськ [нині Дніпро]. Одноповерховий будинок із чотирьох кімнат побудував батько моєї бабусі ще до революції.
Мій тато, Анатолій Сидорович Бойко (1934–2000), часто згадував, як євреїв міста вели на страту в Ботанічний сад. […]
Тато розповідав, що його мати, Олександра Іванівна Бойко, сховала в сараї єврейську дівчину Берту Зінгер. Вона була однокласницею і подругою моєї тітоньки, старшої сестри тата, Надії; рік народження приблизно 1928–1930. […]
Берта раніше мешкала на вулиці Тихій (Мечникова), а її родичі – на вул. Садовій [нині вул. Лазаря Глоби]. Тато показував мені той будинок, оскільки в дитинстві не раз ходив у квартиру, яка раніше належала єврейській родині, забирав речі Берти, які вона потім носила або вони вимінювали їх на їжу. Дівчинка прожила в нашій родині майже рік. Узимку, коли було холодно, вона спала в будинку. Моя бабуся, яка мала трьох дітей, дуже ризикувала, адже було відомо, що тих, хто сховав єврея або єврейку, німці жорстоко карали.
Берта залишилась живою тому, що на час страти євреїв у Дніпропетровську мешкала у своїх родичів у Новомосковську [нині Самар] Дніпропетровської області. Коли повернулась, то їй розповіли про розстріли ще на вулиці, і вона прибігла до моєї тітоньки Надії, своєї подруги. […] Дівчинка мала кучеряве волосся, і її голили наголо, щоб, якщо знайдуть, ніхто не подумав, що вона єврейка.
А потім Берта захворіла на бронхіт і дуже кашляла. Це було небезпечно, оскільки могли почути кашель і знайти дівчину. Моя бабуся вирішила відправити її у Новомосковськ. І тато, якому на той час було менше 10 років, пішов із нею. Був березень 1943 р., але ще лежав сніг і було холодно.
Вони йшли пішки, іноді хтось підвозив. Виявилось, що родичі Берти теж загинули. І вона до визволення міста радянськими військами жила в родині рідного брата бабусі Олександри, Афанасія Івановича і його дружини Уляни, у яких був приватний будинок на околиці Новомосковська.
А у Дніпропетровську сталась ще одна історія. […]
Моя бабуся по мамі, Марія Євсеївна Рогуліна (Яковенко), теж мешкала у Дніпропетровську за адресою вул. Горяна, 19. Дідусь перебував на фронті, а бабуся жила зі своєю мамою і двома доньками – Тамарою і Валентиною.
Вночі, у жовтні 1941 р., до неї у двір зайшла жінка. Вона була майже гола. Жінка розповіла, що євреїв розстрілювали, а вона схопила двох своїх дітей і пригорнула до себе. Діти загинули, а вона змогла вилізти по трупах із тієї ями і бігла гола, не знаючи куди. Постукала в якийсь двір, але її не пустили, лише винесли ковдру, воду, їжу.
Моя бабуся сховала її у льосі. Потім вони із сусідкою та подругою Катериною Шевченко (матір’ю трьох дітей) лікували втікачку. Бо вона мала поранення. […]
Жінку звали Роза. Вона прожила у бабусі понад три тижні, але на довше не можна було її залишати, оскільки німці, використовуючи собак, шукали тих, хто вижив під час розстрілів (а їх було кілька десятків), і українці їх ховали у приватних будинках. Крім того, на вул. Горяній мешкав поліцай Ігнат Козирєв, він міг видати всіх німцям.
Бабуся дала Розі одяг, пальто, їжу і документи своєї мами Олександри Голуб. […]
Спогади Бойко А. А.,
записали студенти історичного факультету Дніпропетровського [нині Дніпровського]
національного університету ім. Олеся Гончара,
м. Дніпропетровськ, 2010 р.[2]
[1] Тут і далі в дужках курсивом вказані примітки редактора.
[2] Уперше опубліковано: Відродження пам’яті: спогади свідків та жертв Голокосту. Вип. 8. Дніпро: Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»; Інститут «Ткума», 2021. С. 129–133.
Родина Бойко: Сидір Кузьмич, Олександра Іванівна, діти – Анатолій, Надія, Лідія